— Ти… сьогодні рано, — видушила я, судомно намагаючись щільніше запахнутися полою сорочки однією рукою, розв’язавши вузол на талії.

Тарас повільно зліз із байка. Його кроки по гравію звучали неквапливо, але в кожному русі відчувалася якась прихована, небезпечна грація. А в очах при цьому застигла якась невпевненість. На мить він знову відвернувся до свого «залізного коня», давши мені змогу вдихнути й нарешті пристойно запахнути на собі сорочку.

На мій подив, коли він повернувся, у його правій руці виявився невеликий згорток, ретельно загорнутий у лляний рушник.

— Ми не встигаємо вчасно перебрати грубку й закінчити з кухнею, — пробасив він, зупинившись біля самих сходинок ґанку й дивлячись на мене знизу вгору своїм важким поглядом. — Мати вчора печеню зробила. Сказала пригостити, а то ти нормально не харчуєшся. Ще загнешся тут на своїх терасах.

Він на секунду запнувся, знову вп’явшись поглядом у картату тканину на моїх плечах, і кутик його губ смикнувся у знайомій усмішці:

— Бачу, моя сорочка тобі якраз за розміром, Даню.

Читати Кохання з витримкою. Норовлива для Тараса