Знаєте, іноді наш мозок вирішує, що нам і без того недостатньо проблем, тому підкидає ще кілька абсолютно геніальних думок.

Наприклад: «А раптом я бездарність? А раптом писати — це взагалі не моє? А що, якщо мої історії нікому не потрібні?»

І найцікавіше, що ще вчора ти могла сидіти над новою главою, радіти придуманому повороту, переживати за персонажів і думати, як же сильно любиш те, що створюєш.

А сьогодні дивишся на цифри й починаєш сумніватися буквально в усьому. 

Ось уже приблизно місяць кількість моїх підписників майже не змінюється. Зараз їх 54. У моєї книги «Під небом чужого світу» понад 1100 переглядів, і я щиро вдячна кожному, хто заглянув до моєї історії.

Але іноді я дивлюся на інших авторів, бачу їхні успіхи й мимоволі порівнюю себе з ними.

Чому в когось аудиторія зростає швидше? Можливо, я роблю щось не так? Можливо, мої історії недостатньо цікаві?

І ось так у голові починається цілий судовий процес над собою. Причому суддя, прокурор і головний критик — одна й та сама людина. 

Але якщо відкласти жарти, то я розумію одну важливу річ.

Мені подобається писати. Мені подобається вигадувати історії, створювати персонажів, продумувати їхні долі, повертатися до сцен і шукати той самий варіант, який здається правильним. Мені подобається, коли з окремих думок поступово народжується цілий світ.

І жодна з цих речей не зникає лише тому, що лічильник підписників певний час стоїть на місці.

Так, мені хочеться більшої аудиторії. Хочеться, щоб мої книги знаходили своїх читачів, щоб хтось переживав за моїх героїв так само, як я, і з нетерпінням чекав на продовження. Думаю, це цілком природне бажання для автора.

Я не знаю, як швидко зростатиме моя сторінка. Не знаю, скільки людей колись прочитають мої історії. Але я не хочу відмовлятися від того, що приносить мені радість, тільки тому, що іноді мені бракує впевненості в собі.

Мабуть, часом нам усім потрібно нагадувати собі, що ми не зобов'язані бути найпопулярнішими, щоб мати право творити.

А ще потрібно вміти посміятися зі своїх думок, особливо коли вони починають поводитися так, ніби вже знають усе про наше майбутнє. 

Тож сьогодні я просто залишу тут ці роздуми й піду далі писати свої історії.

А вам знайоме таке відчуття? Коли ви любите те, чим займаєтеся, але іноді починаєте сумніватися в собі, дивлячись на чужі успіхи?

Розкажіть мені. Мені здається, нам усім часом потрібно чути, що ми не самі у своїх сумнівах. ❤️