З кабінету узд виходимо у напруженій тиші. Артур йде попереду, я за ним. Намагаюсь прийняти реальність. Хоча ще вчора знала про свій стан, але з лікарні вже виходжу з впевненістю і це ніяка не помилка. 

Сідаємо в машину, але Артур не збирається їхати. Розвертається до мене.

- Вибач, це я у всьому винний, - дивує фразою.

- У процесі приймали участь обоє, - видавлюю посмішку. - Тому не варто валити все на себе.

Напруга між нами не дає спокійно дихати. Ми обоє розуміємо, що з цієї миті наші життя зміняться, та не впевнена, що ми готові до цього.

- Я бачив, що тоді порвався презерватив, - шокує іншою фразою. - Просто не хотів тобі казати, хвилювати. Сподівався, що все обійдеться.

- Ось тепер ти точно винний, - говорю різко, не вірю, що саме через Артура я в такому становищі. - Якби ти мені сказав, я б випила екстрену таблетку. 

- Звідки ж я знав, що так можна? Я не розуміюсь у ваших жіночих штучках.

Він біситься, сідає прямо і кладе руки на кермо. Більше не дивиться на мене. Злиться, наче я у чомусь винна. 

- А тепер вже пізно, - обіймаю живіт, спостерігаю за молодою сім'єю з дитиною, котра сідає у сусідній автомобіль. Посміхаються, щасливі. Чого не скажеш про нас. - Тепер ти будеш татусем, хочеш ти цього чи ні. Мені теж не легко. Як ти думаєш я скажу батькам про свій стан? Я навіть ні з ким не зустрічаюсь.

- Скажемо їм правду, - знову дивує. Ловить мій погляд і хилиться, бере за руку. - Я ж тобі обіцяв, що не залишу тебе. Ми одружимось, зробимо все, як має бути. Тільки спочатку скажемо, що ми зустрічаємось, а потім через місяць-два розкажемо про вагітність. Наталю, ти згодна вийти за мене заміж?

Почувши пропозицію я навіть рота відкриваю. Це мені сниться? 

- Ось так відразу? - перепитую ошелешена.

- Я цілу ніч думав, як правильно зробити. І вирішив, що одружитись, це найкращий варіант. 

- Кращий для кого?

- Для дитини.

- А ми? Хіба ми до цього готові?

- Хочеш бути матір’ю одиначкою? - хмуриться. Напевно він вважав, що я одразу погоджусь. 

- Не хочу, - відводжу погляд. - Мене тато приб'є, коли дізнається, що я залетіла. 

- Не приб'є, якщо буде впевнений, що ми одружимось, - заспокоює. - Звичайно, кандидат у зяті йому може не сподобатись. Але який вже є.

Артуром я зачарована і хотіла його уваги ще до того вечора, як ми переспали. Але таким чином утримувати його біля себе теж не варіант. Він же зі мною буди лише через дитину. Бачу, який він зараз без настрою, коли говорить про одруження. 

- Я не знаю, Артуре, - зітхаю. - Над цим треба подумати.

- Може ти маєш на прикметі когось іншого? Наприклад, вчорашнього залицяльника.

- Артема? - піднімаю брови. - Навряд чи на нього можна буде повісити дитину. Ми з ним не займались сексом понад три місяці. Строки не сходяться. І протягом усього цього періоду був лише ти один.

- Дарма я підійшов до тебе того вечора, - промовляє відчайдушно.

- Шкодуєш? 

- Просто тоді у мене був препаскудний настрій. Виходить я тебе використав, а тепер ми маємо серйозні наслідки.

- А може це я тебе використала, - сміюсь і він здивовано мружиться. - Я хотіла, щоб ти підійшов, чекала цього. І на секс я була тоді готова, бо ти мені вже подобався.

- Але ж ми не були знайомі, - знову повертається до мене, спирається рукою на спинку крісла. - Я щось взагалі нічого не розумію.

- Я знала тебе по розмовах батька і бачила декілька раз вас разом. Ти в офіс до батька приїжджав, а я там була в той час.

- Дивно, я тебе не пам'ятаю, - задумано хмуриться.

- Бо ти був настільки зациклений на роботі, що окрім паперів взагалі нічого не помічав. 

- За роботою я намагаюсь забутись і не думати про особисте життя, - хмикає і дивиться кудись вперед.

- Нерозділене кохання? - запитую з надією, що він хоч щось розкаже.

Дуже хочу про нього дізнатись більше. Сподіваюсь від сьогодні ми будемо проводити багато часу разом і може в майбутньому він знову гляне на мене, як того вечора. З бажанням. 

- Можна і так сказати, - неохоче відповідає. - Наталі, у мене не складається з жінками. Одна зрадила мені з моїм братом і пішла до нього. Інша теж обрала брата і вийшла за нього заміж.

Вираз обличчя його змінюється, очі починають блищати. Здається він досі має почуття, тільки не знаю до котрої з них.

- Не хвилюйся, я до твого брата не піду, - посміхаюсь, хочу пожартувати. - Він для мене застарий.

- Я теж, - дивиться на мене уважно, наче щось вишукує. 

- Якихось п'ятнадцять років. Це дрібниці, - розводжу руками.

https://booknet.ua/book/natal-ne-kohana-narechena-b426240