Катастрофа на місці не стоїть, але це аж ніяк не заважає нам познайомитися із загоном Очисників.

Вони – єдиний щит людства, сміливці, що ризикують життям заради безпеки інших, величні герої і бла-бла-бла. Перейдімо до приблизного щоденного розкладу:

✦ Пункт перший: спокійний ранок (якщо будильник із звуками вибухів, криків і інших милих речей не розбудив вас раніше).

✦ Пункт другий: допомога людям на місцях (розбір завалів, турбота про поранених тощо).

✦ Пункт третій: миле чаювання із Катастрофою, як пощастить – не одне.

✦ Пункт четвертий: варіант а) піша прогулянка до наступного місця призначення;

                               варіант б) заліковування ран і відновлення на місці.

А тепер коротко про те, як виглядає романтика в умовах постапокаліпсису: замість квітів – бинти, замість компліментів – «старий віслюк» і відтягування за вухо...

Знайомтеся: командир загону Очисників Дев та бойова травниця Міранда. Вони щойно за двадцять хвилин знищили гігантську багатоніжку, але найбільша битва для Дева – це витримати лекцію Міранди про обробку ран. Ну, як ви зрозуміли, я люблю цю парочку)

Але за цими жартами ховається дещо справді темне...

Молодші розбіглися. Вони з Мірандою залишилися біля командира.

– Покажи руки, – вимогливо мовила жінка до нього, забираючи пасмо коричневого волосся, що вибилося з каре й впало на обличчя.

Дев нехотя простягнув обидві. Аїра жахнулася. Купа подряпин і синців на передпліччях, долоні стерті в кров, позбивані кісточки на пальцях.

– Старий віслюк, – буркнула та, надзвичайно точно схопивши його за вухо, й потягнула до кухні.

Дівчина пішла за ними хвостиком.

Деякий час Міранда обробляла його руки, вичитуючи повчання. Аїра асистувала, інколи піддакуючи, – так казав інстинкт самозбереження. Дев мовчки слухав.

Вже в кінці жінка зітхнула й махнула на нього рукою. Сіла поруч. Ось так втрьох вони мовчки спостерігали, як містяни знову прийнялися розгрібати завали.

– У моєму дитинстві з громадиною, на кшталт сьогоднішньої, Очисники розбиралися майже годину. Ви ж впоралися за якихось двадцять хвилин. Це вселяє надію, – тихо мовила Аїра.

– Якби ж, – видихнув Дев. – Не хочеться тебе засмучувати чи лякати, але людство зараз у повній…

– Не смій лаятися перед дівчиною, – Міранда показала кулака. – Фільтруй слова, чоботарю.

– Дякую, пані вчителько, – завів свої сірі очі під лоба. – Ситуація зараз набагато гірша, ніж у твоєму дитинстві, дівчинко, – глянув на Аїру. – Аж до того, що такі новачки, як ми, вже в бою після одного лише року навчання, – знизав плечима.

– Як таке можливо? – вона насупилася, шукаючи жарт.

– Ми мали надію, але вона вже розбилася. Кілька років тому, коли новий Король Пекла перестав відгукуватися на запити про допомогу.

Зниклий Король Пекла, зламана надія і занадто швидке навчання новачків. Як думаєте, чи є в людства шанс вижити в такій грі? Чекаю на ваші думки в коментарях!

Посилання на книгу: "Майбутнє всупереч Катастрофі"