— Тримайся позаду за пів кроку, — напівголосно нагадав я Тайрі, коли ми спустилися трапом. — Палець уздовж корпусу пістолета, на спуск клади тільки за прямої загрози. Дивися навколо, не ґався.

— Зрозуміла, — тихо відповіла вона. У її голосі чулася тремтлива нотка, але пальці впевнено й правильно стискали руків'я імпульсника — вчорашній інструктаж не минув даремно.

— Сіту, де зафіксовано шуми? — уточнив я в ШІ через гарнітуру.

— Третій житловий блок на протилежному боці поселення, капітане. Прямо за курсом, приблизно за два кілометри від посадкового майданчика.

Ми рушили центральною вулицею. Селище виглядало не просто покинутим — воно здавалося застиглим у часі. У деяких вікнах досі горіло світло, майже непомітне за яскравого денного освітлення, на столах під вуличними навісами стояли кухлі із засохлими осадами напоїв і тарілки з рештками їжі, що вже зіпсувалися.

Ми рухалися обережно, не поспішаючи, з частими зупинками. Я методично перевіряв кожен потенційно небезпечний кут.

Близько полудня ми оглянули будівлю місцевої адміністрації. Двері були навстіж відчинені. Усередині — акуратно розкладені на столах датапади, невимкнені термінали, що транслювали системну помилку зв'язку, і рівно розставлені стільці. Жодних слідів боротьби, злому, гільз чи крові. Людей наче просто вирвали з реальності посеред робочого дня.

Читати далі: Другий шанс. Чуже тіло