Злату й Давида ви вже бачили на обкладинці. А тепер трохи про те, які вони насправді.

Злата ліпить чашки й робить свічки з кардамоном. У її майстерні завжди тепло, а в пучку на голові стирчить олівець. Сперечається вона до останнього, а свою зелену чашку не продає нікому.

Вона вперта й гостра на язик. Якщо скаже вам щось різке, то потім мовчки принесе чаю. А от вибачатися не буде, навіть не чекайте.

Давид вирішує, чи візьме велика мережа її свічки. Здається, що замість серця в нього таблиця: ніколи не спізнюється, говорить мало й дивиться так, ніби вже все про вас вирахував. Попросив її найкращу каву, а потім не зробив жодного ковтка. Злата досі ображається.

Але саме він почув, що піч у Злати гуде неправильно. Тридцять вісім хвилин чекав її під дощем і не пішов. А ще купив у неї чашку із застиглою краплею глазурі. Каже, для звіту. Ну звісно...

Питання до вас. Що вас більше підкуповує в людині: гарні слова чи мовчазна турбота?