Здається, Макар готовий пожертвувати спиною заради дочки)

Шматочок проди:

— Взагалі-то, вона не любить яєчню і дивно, що вона з'їла все, - раптом говорить досить веселим тоном.

— Справді? - відчуваю легкий трепет у грудях. - То мої кулінарні здібності їй сподобались. Хоч, якщо чесно, готувати я не вмію. І це єдине, що в мене вдається.

Вона киває і відводить погляд до вікна. Мить і між нами знову напружена тиша. Так різко атмосфера між нами ще ніколи не змінювалася. Від цього навіть шкірою біжать мурашки. 

— Я збираюся сказати Лілі, що ти її батько, - промовляє тихо.

— Ти впевнена? Мені здається, вона ще не готова.

— Вона вже полюбила тебе, - різко повертає до мене голову. - Вона щаслива, коли ти поруч.

— Так, - хмикаю, несвідомо зминаючи руки у кулаки. - Але вона любить доброго дядька Макара, нового сусіда. А не батька, який був відсутній у її житті перших п'ять років. 

— Думаєш, вона злитиметься?

— Боюсь, що ненавидітиме. Як ти. 

Вона відсахується наче від удару, очі округлюються, а губи стискаються у тонку лінію.

І знову тиша. Тепер ще більш напружена.

— Пробач, - промовляє тихо, ховаючи погляд.

— За що? - дивуюсь.

— За те, що я зробила тоді, шість років тому. Не треба було мені тікати. Потрібно було поговорити з тобою. Все вияснити. 

Тепер я шокований її щирістю. Ніколи не думав, що вона буде вибачатись. Невже нарешті повірила, що я не був того вечора у кабінеті? 

— Треба було. Але вже пізно, - кажу стримано.

— Якщо Ліля буде злитись на тебе, дізнавшись правду, я все їй поясню, - каже емоційно. - Я розкажу, що саме я винна, що в неї не було батька. 

— Дякую за розуміння, Рито, - тягнусь через стіл і ловлю її за руку, стискаю пальці. Вона нервово смикається, але руку залишає. - Але не треба так кардинально. Давай ще трішки почекаємо, а потім скажемо разом. 

— Добре, - погоджується після декількох секунд мовчання.

На кухню, мов вихор, знову забігає Ліля, перервавши нашу досить продуктивну розмову. Нарешті ми з Ритою знайшли хоч якийсь компроміс. 

— Дядьку, Макаре, пограйтесь зі мною у дворі, - підбігає до мене, тулиться до ноги. Вона так мило заглядає мені в очі, що я ніяк не можу відмовити.

— Лілю, дядько Макар вже збирається додому. Йому треба відпочити, - суворим тоном каже Рита.

— Я можу трішки затриматись, - перебиваю її. - Відпочити ще встигну.

— Як знаєш, - якось підозріло хмикає Рита.

Спочатку я дивуюсь її реакції, але потім, як дізнаюсь, що Ліля хоче, щоб я ганяв з нею м'яча, стає все зрозуміло. З моєю пошкодженою спиною я витримую максимум пів години і зрештою знову заповзаю у будинок. Цього разу Рита нічого не коментує, мовчки натирає мені поперек. Я трішки лежу, цей раз вже на дивані, і вже вкотре збираюсь піти додому.

https://booknet.ua/book/kolishn-ya-vas-povernu-b458874