Папоротева улоговина

Ферн-Ден – ферма, названа так через те, що навколо неї удосталь росли папороті, розташовувалася в такому чарівному містечку Шотландії, де вірили у фей, лепреконів, водяних коней келпі, і звичайно – брауні. Брауні були домашніми духами, потворними, але добрими, допомагали вони господарям і за худобою дивитися, і за полями, і за добротним кам'яним будинком, що ховався за деревами, наче надто скромна дівчина на ярмарку. У будинку тому жили фермер із доньками, і одна з них, будучи сама на зріст із лепрекона, стверджувала, що брауні Папоротевої улоговини грає з нею вечорами та допомагає по господарству. Фермер хмурився, суворо поглядав у бік пишних чагарників, де жив брауні, і раз у раз підгодовував того, щоб пустун не надумав образити дівчинку. Потворна тінь з довгим носом і волоссям, що стирчало на всі боки, іноді з'являлася на стіні будинку, коли домочадці спали, і тільки дочка фермера, та сама, що хвалилася таким незвичайним знайомством, виходила в тишу і темряву, щоб пригостити свого доброго друга чимось смачним.

За це брауні Ферн-Дена обіцяв допомагати їй у всьому і далі, але просив менше розповідати про їхню дружбу, щоб не вийшло лихо. Брауні цей міг бачити майбутнє, і вже знав, що після смерті господаря саме ця дівчинка, яка стане красивою дівчиною, отримає ферму, оскільки старші її сестри рано вийдуть заміж та поїдуть до своїх чоловіків. І буде нова господиня так само піклуватися про свого давнього друга і залишатиме йому молоко та хліб. І житимуть вони у мирі й спокої багато років, поки не прийде час... Але тут брауні шипів, сердився, забороняв собі дивитися далі в майбутнє, не хотілося йому визнавати, що життя людей таке швидкоплинне, що настане мить, коли скакатиме потворний домовик за спиною старої знахарки, яка на якийсь час, але позбавить стареньку господарку від хвороби. Не міг брауні думати спокійно про те, що ця дівчинка із золотими локонами і білим обличчям, таким гладким і красивим, стане одного разу зовсім, зовсім іншою. І буде такою ж потворною, як він, брауні Папоротевої улоговини.

– Ніяка ти не почвара, – говорила йому господиня, наливаючи самого жирного і смачного молока за допомогу в коморі або сараї, і без жодного страху дивилася на волохатого брауні з величезними ступнями і червоними повіками, який пив своє частування і посміхався. Хтось міг би сказати, що він найжахливіша потвора, але тільки не ця дівчинка, яка виросла під наглядом свого вірного домовика!

– А хто ж я? – питав брауні, смикавши свою довгу бороду, і заглядав у корито з водою. Ні ж, все такий же страшний і моторошний – повіки майже заплющили очі, лохми стирчать на всі боки, довгі руки і величезні лапищі замість ніг... Чи не справжнє чудовисько? Найжахливіше чудовисько у світі!

– Ти – мій друг, – посміхалася дівчинка і дивилася у бік папоротей, у бік яру, за яким починалися стежки, що ведуть до густого лісу та чужаків. – Ось як друг, скажи, ти можеш мені показати тут все-все-все?

– І ліс? – суворо питав брауні. – І річку, в якій живе водяний кінь? А якщо потягне?

– А ти в мене найсильніший і сміливіший! – сміялася дівчинка. – Не потягне!..

І брауні розумів – попереду у них багато днів і років, повних ягідних запахів літа, квіткових полян та осінніх хащ із привидами та духами, попереду у них багато пригод та походів до далеких пагорбів, багато нового та незвіданого... А коли прийде той час, коли скакатиме на коні за спиною старої знахарки потворний брауні, якого всі бояться... коли він прийде, це страшний час, він знатиме, що зробив усе для того, щоб життя його господині було якомога безтурботнішим і цікавішим!..

І тіні Папоротевого яру приховують кудлатого брауні і маленьку дівчинку, що тримає його за руку. У дівчинки золотисте, як пшениця, волосся, вона тендітна та юрка, немов ящірка. І туман здригнеться, ховаючи їх сліди, якими вони обов'язково повернуться після опівночі. І світ застигне на межі між мріями та реальністю. І стане тихо-тихо.