Коул став позаду мене. Його широка долоня накрила мою кисть, притискаючи пальці до руків'я у правильному положенні, а друга рука обережно торкнулася мого ліктя, піднімаючи й випрямляючи його.

Від цього несподіваного контакту моєю шкірою пройшла хвиля мурашок. Кожен рух його пальців відчувався абсолютно чітко. Мій мозок відсторонено фіксував кожну точку дотику: ось рукав його куртки зачепив моє передпліччя, а ось його великий палець ліг поверх мого, злегка натискаючи й показуючи, де він має бути. Його долоня цілком накривала мою кисть, і думка про цей контраст відгукувалася в мені частими ударами пульсу просто у скронях. Я завмерла, боячись зробити навіть вдих, щоб не видати своєї розгубленості.

— Спину рівніше, — його тихий голос прозвучав біля самого мого вуха. Гаряче дихання торкнулося щоки, і я відчула, як обличчя кинуло в жар від цієї близькості. — Не затискай плечі. Направляй ствол не за рахунок сили рук, а за рахунок корпусу. Дивись на віртуальну мушку.

— Я… я бачу, — насилу видушила я із себе, намагаючись зосередитися на світній зеленій точці прицілу, виведеній просто на екран, де Коул відобразив тренувальну мішень.

— Плавно натискай на спуск. Не клацай ним. Натиснеш один раз — буде одиночний імпульсний постріл. Затиснеш клавішу — промінь утримуватиметься, поки твій палець на місці.

Я натиснула на спуск. Пістолет озвався тихим сигналом готовності, і на панелі спалахнула позначка про влучання.

Читати далі: Другий шанс. Чуже тіло