Пил потопу

. . . Стіни платформи були викладені темною глазурованою цеглою, на якій не було й сліду кіптяви від старих паровозів. Чавунні колони, що підтримували склепіння, увінчувалися складними шестеренчастими капітелями, а по підлозі тяглися не звичайні сталеві рейки, а масивні мідні шини, затиснуті в гранітні жолоби.

На коліях, здригаючись від невидимої напруги, стояв потяг. Це був не сучасний вагон з зализаними кутами і не громіздкий паровоз часів промислової революції. Перед нами застрягла обтічна капсула, відлита з потемнілої латуні й товстого, армованого скла. Вкрита шаром багаторічного сірого пилу, вона виглядала так, ніби Жуль Верн будував її в таємній лабораторії разом із Ніколою Теслою. Плавні вигини корпусу обіцяли неймовірну швидкість, а заклепки на стиках блищали, як луска механічного змія. . .

. . . Ми вилетіли з тунелю на закинутій станції в десяти милях від міської межі. Тут старі колії виходили на поверхню в густому лісі, серед величних розвалин якогось величезного промислового комплексу, якого не було в жодній сучасній карті. Величезні цегляні труби, увиті плющем, тяглися до неба, як руки потопаючих.

Капсула застрягла, оповита хмарою ароматного білого пару. Я відкрив люк і вдихнув повітря. Воно було зовсім іншим. Без хімічної домішки озону, без того дивного металевого присмаку «каліброваного» кисню, який я вважав нормою все своє свідоме життя. . .