Тарас повільно прокашлявся. Його кадик на шиї заходив ходором, а темні очі в напівтемряві спалахнули таким відвертим вогнем, що вода навколо мене, здавалося, нагрілася ще на кілька градусів. Але він не пішов. І навіть не відвернувся.

— Кхм… Вибач, італійко, — пробасив він, і в його голосі прозвучала така щільна, густа хрипота, що в мене шкірою побігли великі сироти, а м’язи на ногах затремтіли. — Я ворота замкнув, а про шурупокрут згадав тільки недавно. Думав, ти вже в будинку…

— Відвернися! Відвернися спиною, кому кажу! — видихнула я, насилу стримуючи зуби від чечітки. — І подай мені… чорт, та хоч що-небудь сухе! Мій рушник тепер потонув!

Замість того, щоб кинутися виконувати моє прохання, погляд цього нахаби на слові «рушник» намертво причепився саме до нього. Та відвернися ти вже! Чому досі стоїш і дивишся? — хотілося закричати йому. Я почувалася не в безпеці й точно не у своїй тарілці. До того ж, Тарас ще й мав нахабство всміхнутися. Ця його лінива чоловіча усмішка в сутінках виглядала неймовірно зухвало.

— Відвертаюся-відвертаюся, не кип’ятися, — він повільно розвернувся до ванни широкою спиною, але з місця не зрушив. — А подавати тут особливо нічого, крім твоїх джинсів. Але можу позичити свою сорочку. Вона на парканчику висить, суха.

— Давай сорочку! І крокуй звідси до воріт! — прошипіла я, відчуваючи, що щоки в мене не просто червоні, а реально палають.

Читати Кохання з витримкою. Норовлива для Тараса