Сьогодні хочу відкрити вам маленький секрет зі своєї особистої скриньки.

Роман "Там, де завмирає пульс"  для мене — не просто історія кохання. Це своєрідна сповідь. Можливість поговорити із самою собою через героїв, їхні почуття, страхи та рішення.

Я належу до тих людей, які можуть сумніватися в собі, але все одно йдуть уперед. Іноді всередині стільки хвилювань, що хочеться зупинитися, усе ще раз обдумати, переконатися, що не помиляюся. А зовні я можу здаватися цілком упевненою, відкритою і навіть сміливою.

І часом сама запитую себе: я просто навчилася приховувати свої страхи чи справді вмію їх долати? Де закінчується маска впевненості й починається справжня сміливість?

Саме ці суперечності мені хотілося вкласти в Наталю. Її невпевненість, вразливість, бажання бути сильною, навіть коли всередині все тремтить. Вона не завжди знає, як правильно вчинити, але намагається не дозволяти страхам вирішувати за неї.

Алекс став для мене особливим героєм. У ньому я хотіла втілити ту рішучість, якої іноді бракує мені самій. Здатність не вагатися нескінченно, а діяти. Брати відповідальність, робити вибір, упевнено йти до бажаного.

Але водночас мені було важливо показати, що навіть така людина може бути беззахисною перед власними почуттями. Алекс уміє контролювати обставини, але не завжди здатен визнати, що йому теж потрібна близькість, що він може залежати від когось емоційно.

І ось тут для мене починається найцікавіше.

Чи може Наталя поруч із ним навчитися більше довіряти собі? А він поруч із нею — зрозуміти, що вразливість не робить його слабшим?

Мабуть, через їхні стосунки я намагаюся знайти відповідь і для себе.

Бо я теж іноді хочу, щоб хтось просто сказав: «Ти можеш. У тебе вийде». Хоча розумію, що найважливіше — навчитися говорити ці слова самій собі й справді в них вірити.

Я багато чого в собі вже приймаю. Свою емоційність, відкритість, імпульсивність, здатність швидко захоплюватися й так само сильно переживати. Мені подобається відчувати життя гостро. Але я ще вчуся не сприймати кожен сумнів як доказ того, що мені чогось бракує.

Іноді я навіть навмисно дозволяю собі бути відвертішою, спостерігаю за реакціями людей і відкриваю нові грані себе. Можливо, тому мої герої теж не завжди стримані у своїх почуттях.

Через Наталю я ніби дозволяю собі боятися й усе одно бути сміливою. А через Алекса — відчути впевненість, якої так хочеться навчитися зсередини, а не лише демонструвати зовні.

І знаєте, що дивовижно? Пишучи їхню історію, я поступово перестаю шукати відповідь на запитання, як позбутися невпевненості. Натомість дедалі частіше думаю: а чи обов'язково її позбуватися, щоб бути сильною?

Можливо, справжня самоцінність народжується саме тоді, коли ми перестаємо воювати із собою.

Іноді ми створюємо вигаданих героїв, щоб дозволити собі стати трохи ближчими до справжніх себе.

Мені цікаво чи  доводилося вам шукати себе на сторінках книг? Можливо, проживати через героїв те, на що не наважуєтеся в реальному житті, відкривати в собі іншу особистість або знаходити ту внутрішню опору, якої іноді бракує?

І як ви вважаєте, чи можуть вигадані історії допомогти нам  краще зрозуміти і відчути себе?

І трохи віхуалу із книги )))