— Твою матір! — Самуель жбурляє телефон у стінку, і той розлітається на шматки. — Як ти там казав? Капець? Це коли зовсім-зовсім усе полетіло шкереберть?

— У принципі якось так… Ти чого сказився?

— З братом говорив…

— А… — з розумінням кривлюся. — У мене теж стосунки з братом… Натягнуті.

— Ні! Ти не розумієш! Ми ж близнюки. У нас усе спільне було. Усе навпіл!

— І жінки? — дивуюся я.

— І жінки… Ми замінювали одне одного на побаченнях…

— Ого!

Цих подробиць про життя друга я не знав. Він узагалі ніколи особливо не розповідав про своїх дівчат. Самуель не з тих, хто хвалиться перемогами на любовному фронті. І тепер я розумію чому.

Можу тільки поспівчувати другу. Принаймні я хоч до Ніки нічого не відчуваю… От тільки чому мене весь час так тягне зазирнути на її сторінку? Напевно, тому що нудно. Та й коли цивільне життя все ближче й ближче, вже не виходить із головою зануритися в армійські будні. 

Усе частіше думаєш про майбутнє. Про те життя, у якому не треба ходити строєм, витягатися струнко перед старшими за званням і їсти однакову, хоч і корисну їжу в їдальні.