Кай повільно підвів на мене очі. У них більше не було глузування — тільки важка, суцільна темрява. Він ступив до мене так близько, що я відчула гаряче дихання на своєму лобі.

​— Отже, слухай мене й не перебивай, сонце... — виплюнув він із такою злостю, що в мене мурашки побігли по шкірі.

​Знову це сонце»! Як же бісить! Руки аж сверблять врізати по його впевненій фізіономії!

​— Або ти зараз їдеш зі мною, і тоді у тебе є хоч малесенький шанс вижити... — він нахилився ще нижче, випалюючи мене своїм поглядом, — ...або я іду, і завтра ти лежатимеш десь у полі мертва. Обирай.https://booknet.ua/book/shovai-mene-b459554