Днями я пила фільтр на вівсяному в одній бездоганній квартирі на Рейтарській. Моя подруга — назвемо її Олена — щойно завершила ремонт, який виглядає так, ніби Pinterest зійшов із розуму від власної досконалості: мікроцемент, вінтажне дзеркало в золотій рамі, льняний диван і журнальний столик із травертину, на якому височіла стопка свіжих видань.

Зверху лежав свіжий темний трилер із неймовірним лімітованим зрізом — криваво-винні лілії, що пелюстками перетікали з палітурки просто на край сторінок. Чистий арт.

Я машинально потягнулася до нього, плануючи відчути запах свіжого друку і відкрити першу сторінку, але Олена зробила такий різкий рух рукою, ніби я намагалася загасити цигарку об її кашеміровий светр.

«Стій! Не розгортай ширше, ніж на сорок градусів. Корінець зламається! Я полювала на цей наклад на передзамовленні три тижні, він ідеально пасує до кераміки з Воздвиженки».

Я завмерла з чашкою в повітрі.

Книга, яку не можна відкривати? Роман, обраний під тон вази?

Повертаючись додому на таксі через вечірній Поділ і дивлячись у вікно на неонові вивіски книгарень-кав’ярень, де стильні люди з келихами натурального вина роздивлялися тиснені обкладинки, я не могла не запитати себе: чи ми все ще закохані в читання — чи ми просто без тями від того, як естетично виглядаємо з книгою в руках?

Давайте будемо чесними: наші стосунки з літературою дедалі більше схожі на побачення з чоловіком із Tinder, у якого бездоганні вилиці, ідеально скроєний костюм і фотографії з модних галерей, але під час особистої розмови з’ясовується, що вам абсолютно ні про що говорити.

Ми перетворили книги на статусний аксесуар.

Сьогодні київський книжковий ринок нагадує тиждень високої моди: фольгування, оксамитовий софт-тач, шовкові стрічки-лясе і головний фетиш останніх років — кольорові, орнаментальні та трафаретні зрізи. Якщо видавництво випускає роман без вигадливого обрізу, алгоритми BookTok та Instagram знизують плечима і йдуть далі.

Книгарні стали новими барами. Ми ходимо туди не просто за текстом, а за атмосферою причетності.

Купити лімітоване видання за 700 чи 900 гривень стало еквівалентом покупки нової пари туфель від українського дизайнера. Ми урочисто несемо цей паперовий артефакт додому, виставляємо на видноті для сторіз, а потім… заварюємо чай, ховаємося під ковдру, вставляємо у вуха навушники й слухаємо аудіоверсію на швидкості 1.5x, поки переглядаємо стрічку новин.

Паперова версія залишається цнотливою. Її місія — не перевернути ваш внутрішній світ о другій годині ночі. Її місія — мовчки промовляти кожному гостю: «Погляньте, яка я складна, тонка й інтелектуальна натура».

Трагедія зламаного корінця

Але чи пам’ятаєте ви часи, коли мірилом справжньої пристрасті до книги були її шрами?

Загнуті куточки на найболючіших моментах. Цитати, підкреслені олівцем просто на бігу в метро на «Театральній». Круглий слід від горнятка фільтр-кави на форзаці. Розтріпаний, зламаний навпіл корінець, який тріщав, бо книгу розчахували на сто вісімдесят градусів у потязі «Київ — Константинівка». Ми зачитували тексти до дірок, залишаючи на них частку власного життя.

Тепер залом на корінці — це моветон і майже фінансовий злочин проти власної стрічки соцмереж.

Ми почали ставитися до книг як до колекційних сумок: тримаємо в чохлах, здуваємо порошинки й боїмося випадково пом’яти кутик. Але якщо ми боїмося розгорнути книгу лише через страх порушити геометрію палітурки — чи це взагалі про літературу? Чи не звели ми чужі безсонні ночі, біль, пошуки слів та автобіографічні рани до ролі дорогого інтер’єрного преспап’є?

Можливо, краса — це просто вхідний квиток?

Я сиділа за ноутбуком біля відчиненого вікна, вдихаючи прохолодне повітря міста, й дивилася на власну полицю. Наче Керрі Бредшоу, яка пише свою нову статтю. 

На цій полиці пошарпані м’які палітурки, куплені за копійки на книжковому ринку біля «Почайни», і дорогі ілюстровані видання, до яких я справді іноді боюся підступитися з кавою.

І я подумала: можливо, в нашій реальності, де навколо занадто багато тривоги, темряви й крихкості, ця жага до красивих матеріальних речей — наш спосіб заземлитися? Тримати в руках щось вагоме, вишукане й цілісне, коли весь інший світ хитається. Як вишукана сукня чи червона помада, яку ми наносимо без жодного приводу, просто щоб нагадати собі, що життя триває.

Але різниця все ж залишається.

Сукня створена для того, щоб підкреслити тіло. А книга — для того, щоб вивернути навиворіт душу.

І якщо розкішний смарагдовий зріз змусить бодай одного втомленого жителя мегаполіса прийти додому, відкрити перший розділ і зникнути в чужій історії на кілька годин — нехай ці зрізи будуть хоч із чистого золота.

Головне — пам’ятати: немає жодного сенсу збирати вдома найгарнішу бібліотеку в місті, якщо єдине, що ти можеш про неї розповісти — це те, наскільки ідеально вона пасує до твоїх нових штор.