— Припини, - доклавши зусиль, розриваю поцілунок.

— Моя дівчинка, тобі ж хочеться цього, - намагається знову поцілувати, але я міцно змикаю губи і відвертаюсь.

— Годі, я кажу, - голос проривається гучніше. - Відпусти.

— Не можу, - хрипло дихає.

Не діставшись до моїх губ, він знову припадає до шиї. Продовжує пестити мене, не зважаючи на мої пручання.

— То от до чого ти докотився? Готовий взяти мене проти волі?

Він зупиняється і я відчуваю на собі його важкий погляд. Наважуюсь глянути на нього і бачу в темних очах роздратування.

— Тепер ти так про мене думаєш? - грубо запитує, важко дихає, але тепер не від збудження.

Рад відсторонюється, прибирає з мого тіла руки і знову спинається на шафу, змушує дивитись йому в очі.

Я торкаюсь ногами підлоги, намагаюсь стояти рівно, але мене все одно трішки похитує.

— Я не знаю, що про тебе думати, - голос мій тремтить. - Я тебе зовсім не знаю. Стільки часу пройшло. Ти змінився.

— Звісно, змінився, - невесело сміється, і його гортанний сміх розноситься квартирою. - Адже я змушений був переховуватись всі ці роки. Я втратив своє життя. Втратив друзів. Тебе...

На останньому слові його голос слабшає майже до шепоту. Я важко ковтаю, розуміючи, що йому було досить нелегко. 

— Ти звинувачуєш мене у тому, що сталось? - наважуюсь запитати те, що мучить мене не один рік.

Рад хмуриться, в його погляді з'являється нерозуміння. Він не відходить, але й більше не торкається мене жодною частинкою свого тіла. Весь той жар, що тільки що був між нами, миттю розвіявся. І тепер, здається, повітря холоне, ще трішки і піде пара з рота.

— Ніколи так не думав, - говорить серйозно. - Я зробив це заради тебе. І заради інших дівчат, які могли в майбутньому постраждати.

Я відчуваю полегшення, не зважаючи на всю жахливість його вчинку. Хоч я й розуміла, чому він це зробив, але в глибині душі малесенька провина точила мою душу день за днем. Рік за роком. І почути з його вуст саме ці слова, наче бальзам на рану.

— Мені довелось переховуватись, - продовжує він. - Але зараз я хочу все повернути. І тебе в тому числі.

— Раде, але я виходжу заміж, - качаю головою. Кожне слово дається дуже важко. - Скоро Мир буде моїм чоловіком.

— Я не дозволю цьому статися, - випалює різко. Очі його знову починають палати.

— Що ти задумав? - глибоко в душі зароджуються страх. - Прошу, не чіпай Мира. Він ні в чому не винен.

— Захищаєш його? - гримить його голос. - Боїшся, щоб я йому щось не вдіяв? Вважаєш мене покидьком?

— Ні, - трясу головою, відчуваючи, як між нами росте напруга. - Просто залиш все як є. Вже нічого не змінити. Ми з Миром одружимося.

— А це ще ми подивимося!

Він врізає кулаком у шафу біля моєї голови, так, що дерево тріщить. Я прикриваю очі, затамовую подих в очікувані. Колись цей Рад був холодний та врівноважений. Зараз він нестриманий та занадто емоційний. Це наче зовсім інша людина. Я його не впізнаю. 

— Прошу, вийди з квартири, - кажу тремтячим голосом. Очей не розплющую, бо в цю мить не хочу дивитись у його шалені очі.

— Сашо, - благає, тон його голосу різко змінюється на лагідний. - Пробач.

— Залиш мене, - повторюю впевненіше.

Відчуваю, як він торкається моєї вилиці і відхиляю голову. Не рухаюся, чекаю, поки він піде.

Здається минає ціла година, але проходить лише декілька секунд, як чую що двері відчиняються, а потім гримають, зачинившись.

Наважуюсь розплющити очі. Я сама. Рад пішов. 

Істерично видихаю і повільно опускаюсь на підлогу. Сльози рвуться з очей і я не встигаю їх витирати. 

Скільки часу я мріяла про нашу зустріч. Скільки варіантів собі придумувала. Але жоден виявився не схожий на реальність. 

Рад повернувся, але я не впевнена, що це той Рад, якого я кохала. 

https://booknet.ua/reader/narechena-druga-pd-tiskom-bazhannya-b460288?c=5138652&p=1