Уявіть.

Ви ночуєте в хаті, де вчора поховали бабусю. Усі дзеркала завішені полотнами з червоною вишивкою. На підвіконні окраєць хліба й склянка води, для душі.

Друга ночі. Тиша така, що чути, як цокає годинник.

І раптом зі світлиці лунає знайомий голос. Лагідний, рідний, той самий, що співав вам колискові:

«Іди сюди. Подивись на мене».

Двері світлиці прочинені. А ви точно пам'ятаєте, що зачиняли їх. Полотно на великому дзеркалі тихенько ворушиться, ніби з того боку хтось дихає.

Бабуся перед смертю лишила записку: «Не знімай полотна. І не відповідай, коли тебе кличуть зі скла».

Що ви зробите?

1. Залізу з головою під ковдру й читатиму молитву до ранку.

2. Відповім. Це ж бабуся, як я можу мовчати?

3. Не відповім, але піду подивитися. Тільки краєчок підніму.

4. Вже біжу до маршрутки, хай дзеркала розбираються самі.

Моя героїня Дарина вибрала третій варіант. Вона реставраторка, скептик і в прикмети не вірить.

Тепер у неї сорок днів, щоб дізнатися, хто живе за склом.

Напишіть у коментарях свою цифру. Чесно ? А хто хоче дізнатися, що сталося з Дариною далі, ласкаво прошу до «Завішених дзеркал». Книга завершена, 40 глав, можна читати без очікування.