ПОТОЙБІЧНИЙ ЛІС
Старі казки зачаровують, ведуть стежками мрій до чарівних лісів і фейських пагорбів, що відкриваються під час свят. І розноситься світом чаклунський поклик, у якому чути ельфійську сопілку, і вітер Самайна, і тріск полін у багаттях Бельтайна, і завивання хуртовини в Імболк. Котиться Колесо часів — але варто зробити крок за примарну межу світів, і воно завмре, зупиниться. Як завмирає мить у чарівній казці.


 

МОРСЬКА ПРИНЦЕСА

Яке воно, море? Чим воно пахне? Сіллю, що білою замороззю мережив лягає на великі валуни, розкидані узбережжям, північним вітром, що гуде над свинцевими хвилями, намагаючись підкорити їх, підкорити своїй волі, розсипаючи алмазні бризки по гальці... І хтось скаже, що це неможливо, але інколи ще й безліччю чарівних речей. Місячними відблисками, що світяться на нескінченній сіро-чорній гладі ночами, і перламутровими мушлями, які дружини рибалок знаходять на березі і роблять із них чарівні прикраси, та зеленими водоростями, що волоссям сирен плескаються серед хвиль, і смарагдовими скельцями, і дрібними чорними перлами, з яких Ден на прізвисько Морський Чорт зробив намисто для своєї єдиної доньки...

Він виховував її сам, ніхто ніколи не бачив його дружини, старий казав усім, що вона втекла від нього, залишивши немовля біля порога хатини, кинула, як непотрібне ганчір'я. Він не любив згадувати про жінку, а доньку плекав як перлину своєї душі. І справді – була вона гарна, як світанок над морем, було її волосся сріблястим, як місячне світло, а шкіра шовкова, нехай і надто бліда... виросла дівчина високою і стрункою, немов щогла одного з кораблів, які іноді видніються на горизонті, і не було в рибальському селищі іншої такої красуні.

І знала про це Етель, і тому цуралася людей, ніби надто запишалася. Мало хто здогадувався – вона просто боялася. З самого дитинства в синіх прозорих очах дівчини спалахував незрозумілий страх, коли навколо було дуже багато людей, і тільки батька свого вона любила беззастережно. Обіймала його худими своїми рученятами, смикала рідку його борідку і обіцяла завжди-завжди піклуватися про старого. Але в серці її шуміло море, воно ж відбивалося в прозорих очах. І не було батьку віри в її слова.

Морський Чорт усміхався одними губами, кивав – вірю, мовляв... але очі його застигали уламками слюди, шматочками холодної бірюзи. Наче знав він, що не зможе донька виконати свою обіцянку. Що море все одно забере в нього останню втіху.

Шепталися люди, що було так тому, що матір'ю Етель була морська принцеса, селкі. Начебто володарка морського народу, що століттями живе в цих морях, полюбила колись простого рибалку, і навіть якийсь час жила в його бідняцькій хатині... поки не порушив він заборону і не спробував знищити її шкуру тюленя. Вона й так сумувала на березі без своїх сестер, без моря, а потім і зовсім розлютилася. Кинула коханого, не захотіла забрати з собою доньку, попливла однією проклятою штормовою ніччю в море, зникла на дні, серед скелястих ущелин.

Але залишила біль свій і тугу рибалці та його нещасній дочці. Залишила доньці своїй, Етель, любов до моря і спрагу до іншого життя. І перетинки на пальцях ніг, про які, окрім батька, ніхто не знав...

Дівчина весь вільний час від розплутування та ремонту сіток, від роботи з батьківським уловом, проводила на березі. Сиділа на плоскому валуні й дивилася в далечінь, де в полум'ї заходу сонця плавилося її морське серце, повне солоної вологи. І така ж волога виступала на її очах, хлюпалася у венах замість крові. Бо немає спокою тому, хто пов'язаний із морським народом. І немає йому життя землі.

І сім сльозинок упало цього вечора на камінь. І заклик був почутий морським народом...

І підстерегла Етель, коли прекрасні та граціозні тюлені припливли до берега. Дивилася, сховавшись за каменем, як виходять вони з хвиль, скидаючи шкури, як перетворюються на юнаків і дівчат з карими очима, як граються і бігають, насолоджуючись свободою... Ніч пролетіла, як одна мить, роздався дзвінкий кришталевий сміх чарівних істот, схопили вони кожен свою шкуру і знову обернулися тюленями.

А Етель знайшла на березі чарівну червону шапку – за легендами, саме такий дар залишали селкі, якщо сподобається їм людина. І зрозуміла дівчина, треба прийти завтра вночі на берег, щоб показати обранцю – вона готова до заміжжя. Вона залишить свій світ – чи свій? – і попливе після заходу сонця з морським народом.

Чим пахне море? Старий рибалка на ім'я Морський Чорт знає – воно пахне горем і тугою. Кабацьким вином та тухлою рибою. Водоростями, що перегнили від вологи, деревом старого човна, що розсохлося, і північним вітром, що приносить шторм і рве сітки. Море пахне розлукою, болем та страхом. А ще – воно кольору очей його прекрасної Етель, яка одного разу кинула його так, як раніше її мати.

Море жорстоко і не знає жалю. Море не вміє кохати. Воно лише бере собі своє, не думаючи, що заповнює солоною вологою чиєсь серце.