Хтось лагідно прибрав пасмо волосся, що впало мені на обличчя. Я все ще була без свідомості, відчувала зовнішній світ лише десь на задньому плані, більше занурена у свої сновидіння. Але хтось продовжував гладити мене по волоссю. І раптом я згадала, що моя кімната вночі завжди зачинена на ключ.

Усередині мене все перевернулося. Очі миттєво розплющилися, дихання прискорилося в сотню разів.

– Злякалася, чи що?

Я лежала обличчям до стіни й не бачила того, хто стояв за спиною. Голос зовсім незнайомий. Я поняття не маю, що сталося. Наче ж не пила вчора… Хто це зі мною?

– Як мене можна боятися? Ти лише подивись на мене, пташко.

Чому я не можу вимовити ні слова?

Усе тіло вкрилося гусячою шкірою, мені стало жарко й дико незручно, ніби «засвербіли» мізки, і ти намагаєшся зробити бодай щось, аби цього не відчувати. Але нічого не виходить. Проти власної волі я піднімаюся на ліктях і повертаю голову в бік мого… відвідувача?

Ковдра сповзла з плечей, залишивши мене в одній лише атласній нічній сорочці. По палких щоках покотилися сльози, змиваючи намальовані веснянки. Я не могла самостійно поворухнутися чи видати бодай звук, навіть бачити нормально не могла. Тільки сині очі, що наполегливо дивилися мені в саму душу.

Я повернула контроль над рухами й навіть голосом, але мої губи тут же накрила долоня. Перстень на руці боляче обпік шкіру холодом. Я намагалася кричати, але все, що мені вдавалося – тихе мукання.

– Я не ворог тобі. Перетерпи лише день і потім навіть не згадаєш мене. Тільки прошу не кричати, адже зробиш собі гірше. Зрозуміло?

Читати "Безодня на двох. Трофей для маркіза"