Я стояв на верхньому майданчику трапа, схрестивши руки на грудях, готуючись видати сухий, жорсткий інструктаж: жодних запитань, жодного шуму, сидіти тихо й виходити з відсіку лише в разі крайньої потреби. Але коли вони піднялися на борт, і світло тьмяного плафона шлюзу впало на її обличчя, слова просто застрягли в мене в горлі.

Я очікував побачити забиту, перелякану втікачку або розважливу інтриганку, яка виманила у Гросса допомогу. Але переді мною стояла дівчина з неймовірно глибоким, зосередженим поглядом. На її блідому обличчі застигла втомлена напівусмішка, наче вона трохи підсміювалася з того, що з нею відбувається. Її хода була невпевненою, як у людини, яка довго не рухалася, а в руках вона стискала контейнер. Наскільки вона приваблива чи ні, важко було судити в темряві ночі та розсіяному тьмяному світлі з палуби. Але раптом моє серце пропустило один удар і прискорило біг, ніби надолужуючи його. Приблизно так само буває під час швидкого входження корабля в гіперпростір.

Наші погляди перетнулися. Не знаю, що це було, але якийсь час я не міг розірвати цей зоровий контакт. Що то було?

Читати далі: Другий шанс. Чуже тіло