ВІтання всім 
Сьогодні було опубліковано два розділи історії Злати та Гордія. Де ми невпинно рухаємося до фіналу і вже трішки зрозуміло хто є хто. Щоправда до хепієнду ще далеко, саме тому я вирішила не робити одну книгу на шістсот сторінок, а розділити на дві. Тому на цьому тижні буде фінал першої книги. І Друга розпочнеться відразу.
Трішки візуалу до сьогоднішних розділів та спойлер до майбутніх: 
 

І тільки зараз я зрозумів, наскільки помилявся у своїх почуттях до першої дружини. Тримався за минуле й пацанське розуміння любові. Я був егоїстом. І хоч давав їй усе, що міг, думав я тільки про себе.

Недарма народна мудрість — це скарб. От тільки людський мозок занадто прикрашає наші думки в напрямку самозбереження та егоїзму.

Кидаю погляд на панель в авто й майже не дихаю. За три хвилини — двадцять друга.

— Ми майже на місці, — різко гальмує Олесь на самому перехресті. — Ось вона! — тицяє пальцем у моє вікно.

А далі все відбувається мов у кіно. Ніхто не встигає зреагувати, як її авто зривається з місця. Мчить уперед, і приводить до тями страшний гуркіт від удару.

Серце більше не стукає. Дим, що відразу заполоняє дорогу, розноситься густим туманом. Не пам'ятаю, як відчіпляю ремінь безпеки, як мчу туди, у саме серце аварії.

У скронях гупає. Вуха не сприймають шум, я бачу, хоч і нечітко, тільки її біляву голову, що лежить на кермі. І сіпаю ручку дверцят.

Не відчиняється. Не піддається. Тоді іншу — теж. Оббігаю, не знаю, звідки беру сили, і майже віддираю дверцята з боку пасажира й намагаюся витягти нерухоме тіло.

 

Спойлер: 
 

Не витримую. Зриваюся з місця й за мить опиняюся поруч із сімейкою.

— Як вона?! — врізаю кулаком по стіні поруч із головою Всеволода.

Навіть не сіпається. Легко брову вигинає.

— Чомусь ви не питали її вчора, позавчора і місяць тому. Не питали, як вона, коли тисли виходити заміж. І не питали, як вона, коли най…

— Стули пельку! — рявкає Олесь. — Досить, — ловить мене за сорочку, сіпаючи на себе.

— Чого? — басистий голос… той самий, що в слухавці, роздається коридором, і всі затихають. — Нехай говорить пацан, він явно має більше впевненості за тебе, — з-за рогу показується чоловік.

Масивної тілобудови, вищий за мене однозначно й із кольором волосся, як у Златослави. Проблиски сивини помітні, як тільки він підходить ближче.

Крок за кроком наближається, змусивши всіх шоковано стояти стовпом.

— Ні… — перше, що чується від матері Злати.

Вона помітно трясеться, притискаючись до холодної стіни лікарняного коридору. Яровий фарбується в колір багряного неба, а Олесь із полегшенням зітхає.

У світлому костюмі, без краватки. Засунувши руки до кишень штанів, він не зупиняється доти, поки не стає за крок переді мною.

— Ви… — питання застрягає в горлі.

Бо відповідь я вже знаю. На мене дивиться точна копія Ярової, навіть погляд блакитних очей такий самий, тільки суворіший.

КНИГА ТУТ
Мирного вечора!