Коли одного кохання замало. Рецензія на «Купуючи правду, продаю брехню»

Ця рецензія написана в межах Безстрокового марафону Тетяни Гищак. За умовами марафону великий твір потрібно прочитати повністю та опублікувати на нього розгорнутий відгук або рецензію окремим блогом. 

https://booknet.ua/blogs/post/363457

Автор: Юлія Манюта

Назва: «Купуючи правду, продаю брехню»

Жанр: любовний роман, психологічна драма з елементами дарк-роману

Обмеження: 18+

На Booknet твір позначений як любовний роман, а серед авторських тегів є «даркроман», «рок гурт», «зрада довіри та повернення». 

https://booknet.ua/book/kupuyuchi-pravdu-prodayu-brehnyu-b452801

Одразу попереджу: далі будуть спойлери, бо про цю книгу майже неможливо говорити серйозно, оминаючи те, що пережили її герої.

Книга, яку я не стільки читала, скільки проживала

Для мене ця історія виявилася дуже болючою.

Я вже давно не пам'ятаю книги, у якій на відносно невеликому просторі було б зібрано стільки різних важких емоцій: провина, сором, залежність, самотність, ревнощі, страх, зрада, приниження, безсилля, образа, нерозділене кохання, фізичне й психологічне насильство, смерть, втрата дитини, саморуйнування, потреба бути почутим і водночас нездатність сказати найважливіше вголос.

Часом мені справді було важко читати далі. Не тому, що історія не захоплювала, — навпаки. Вона занадто добре змушувала відчувати.

У певні моменти хотілося відкласти телефон і трохи видихнути, тому що герої не просто розповідають про свій біль — вони буквально затягують читача всередину нього. І тут я подумала про саму авторку: щоб настільки глибоко працювати з таким широким спектром емоцій і давати голос людям, які перебувають у зовсім різних психологічних станах, треба дуже тонко відчувати чужий біль. У мене склалося враження, що Юлія Манюта — людина з надзвичайно сильною емпатією. Інакше мені важко пояснити, як можна настільки близько підвести читача до внутрішніх ран абсолютно різних персонажів.

Анна — людина, яка все життя намагалася довести, що чогось варта

Анна стала для мене одним із найскладніших персонажів книги саме тому, що її неможливо однозначно назвати ні жертвою, ні винуватицею.

У неї бідне й травматичне дитинство, батько-алкоголік, насильство в родині, постійне відчуття меншовартості. Вона дуже рано засвоює страшну думку: щоб отримати бодай якусь безпеку в цьому світі, треба щось продавати — себе, красиву легенду про себе, почуття, власну гідність.

І поступово брехня стає для неї не просто інструментом, а способом існування.

Анна вигадує кращу версію себе, намагається відповідати інтелектуальному рівню Джареда, читає про те, чим він цікавиться, приховує минуле, соромиться власного батька, своєї бідності, роботи в ескорті. Вона так сильно боїться бути «недостатньою», що замість того, аби дозволити іншій людині полюбити справжню її, постійно підсовує їй чергову відредаговану версію.

Та водночас авторка не робить із Анни святу мученицю.

Вона маніпулює. Бреше. Мститься. Робить речі, від яких іншій людині боляче. Продає пісню Джареда майже за безцінь не тому, що їй потрібні гроші, а тому, що хоче вдарити у відповідь. Вона теж здатна ранити.

І саме це робить її живою.

Особливо важкою для мене стала лінія Анни з Філіпом. Тут книга переходить межу звичайної любовної драми й говорить уже про домашнє, сексуальне та репродуктивне насильство. А потім — про втрату дитини, яку сама Анна сприймає як свою провину.

Це величезний пласт її внутрішньої трагедії.

Тому її слова й учинки далеко не завжди можна виправдати, але після того, як дізнаєшся всю історію, їх принаймні починаєш розуміти.

Джаред — чоловік, який умів говорити про почуття краще, ніж жити ними

Джаред — неймовірно цікавий контраст до Анни.

Він розумний, освічений, талановитий, тонко відчуває мистецтво, може говорити про світ, філософію, музику, людські емоції. Він пише пісні, здатні розбирати душу на частини.

Але коли доходить до власного життя — цей чоловік виявляється майже безпорадним.

У цьому я побачила одну з найсильніших ідей роману: можна чудово розуміти людську природу теоретично й абсолютно не вміти жити власне життя.

Джаред бачить себе глибокою людиною, але водночас тікає від проблем в алкоголь, випадковий секс, саморуйнування. Він не вміє зробити найпростішого — сказати Анні, що вона йому потрібна. Не вміє запитати. Не вміє вислухати до кінця. Не вміє побачити сигнал про допомогу, навіть коли вона фактично простягає йому його перед очима.

І це дуже боляче.

Бо місцями хочеться буквально схопити обох героїв і сказати: «Та поговоріть ви нарешті!»

Але саме в цьому й полягає трагедія. Найважче іноді вимовити не складну філософську істину, а просте: «мені страшно», «мені боляче», «я тебе люблю», «допоможи мені».

Джаред проходить великий шлях. Його зміни не перекреслюють того, що він робив раніше. І мені сподобалося, що книга не намагається магічним чином стерти минуле. Він поступово доходить до розуміння: мало красиво говорити про відповідальність — треба почати відповідати.

За алкоголь. За мовчання. За втечі. За власні рішення. За дитину, яка з'являється в його житті.

Саме тому його фінальна здатність не просто говорити, а діяти для мене важливіша за будь-яке романтичне зізнання.

Джек — доказ того, що турбота може виглядати зовсім інакше

Джек у цій історії потрібен не лише як частина любовного трикутника.

Для мене він передусім контраст.

Поруч із Джаредом, який роками відчуває, аналізує, пише пісні й мовчить, Джек бере й робить прості речі: слухає, підтримує, варить каву, говорить прямо, намагається бути поруч.

З ним Анна раптом бачить, що стосунки не обов'язково мають бути нескінченною інтелектуальною грою, у якій потрібно вгадувати підтексти.

І саме тому її вибір між чоловіками насправді значно глибший, ніж «кого вона любить більше».

Це вибір між минулим, що сформувало її, і можливістю іншого життя.

Мені сподобалося, що Джек не перетворений на карикатурного «третього зайвого». Він має власний характер, власні межі й власну роль у долі Джареда. Він той друг, який здатен сказати неприємну правду, коли це потрібно.

Філіп — влада, замаскована під порятунок

Філіп для мене — один із найстрашніших персонажів саме тому, що його зло не починається з очевидного монстра.

Він спершу здається людиною, яка дає Анні те, чого в неї ніколи не було: стабільність, гроші, захищеність, статус.

А потім виявляється, що разом із безпекою він хоче отримати владу.

І тут книга дуже гостро торкається теми економічної залежності у стосунках. Коли в однієї людини є гроші, зв'язки, статус, а в іншої — майже нічого, формальна можливість «просто піти» може виявитися далеко не такою простою.

Філіп контролює Анну, принижує її, б'є, сексуально примушує, залякує. І найстрашніше — поступово змушує її сумніватися у власній цінності.

Тому мені дуже важливо, що зрештою Анна все-таки робить те, чого не змогла зробити її мати: розриває коло.

Вона звертається по допомогу.

І цей крок у книзі значно важливіший за будь-яку романтичну лінію.

Аманда — персонаж, який перевертає історію ще раз

Спочатку Аманду дуже легко сприйняти як чергову суперницю, чергову жінку поруч із Джаредом, ще одну причину для болю Анни.

А потім усе стає складнішим.

Її вагітність змушує Джареда остаточно перейти від красивих слів про мораль до реальної відповідальності. А правда про батьківство руйнує ще одну конструкцію, побудовану на недомовках.

Мені сподобалося, що Аманда зрештою не використовує чужу брехню заради власної вигоди. Вона віддає Анні лист. Розповідає правду. І тим самим робить те, чого герої цієї книги так довго не могли зробити: припиняє гру.

Взагалі майже кожна катастрофа тут починається саме там, де люди вирішують, що краще промовчати, придумати щось за іншого або маніпулювати правдою.

Артур та другорядні персонажі

Навіть менш центральні герої тут працюють на загальну тему.

Артур показує ще одну форму нерівності — ситуацію, коли гроші дають людині відчуття права купувати не тільки чужий час, а й чужу гідність.

Батьки Анни й Джареда пояснюють, звідки в героях з'явилися певні моделі поведінки. Особливо сильно через роман проходить думка про те, наскільки багато дорослий забирає із собою з дитинства, навіть якщо переконаний, що давно залишив його позаду.

Ми можемо ненавидіти батьківські помилки й усе одно несвідомо повторювати знайомий сценарій.

А отже, ця книга не лише про Анну й Джареда.

Вона ще й про успадкований біль.

«Купуючи правду, продаю брехню» — назва, яка розкриває весь роман

Після завершення книги її назва для мене стала значно сильнішою, ніж на початку.

Тут усі постійно щось купують і продають.

Анна колись буквально продавала своє тіло, але значно частіше продавала красиву брехню про себе. Джаред купував забуття алкоголем, сексом, увагою сторонніх жінок. Філіп купував контроль. Люди купували образ рок-зірки. Самі герої роками «купували» зручні версії правди, аби не дивитися в очі реальності.

А правда весь цей час була безкоштовною.

Потрібно було тільки наважитися її сказати.

У цьому й полягає, мабуть, найболючіша іронія роману.

Одного кохання справді може бути замало

Ще одна думка, яка залишилася зі мною після фіналу: кохання саме по собі не гарантує щасливих стосунків.

Можна шалено любити людину — і завдавати їй болю.

Можна любити — і мовчати.

Можна любити — й бути емоційно незрілим.

Можна любити — й не вміти довіряти.

Можна любити — та все одно обрати не ту людину, не той час або не той спосіб бути поруч.

Для стосунків потрібне не лише почуття. Потрібні чесність, відповідальність, здатність слухати, повага до кордонів іншого, вміння говорити й готовність нести наслідки власних рішень.

Це дуже доросла думка для любовного роману.

Чому ця книга може бути важливою

Я не називала б художню літературу заміною психологічної допомоги. Але література має іншу, надзвичайно цінну властивість: вона дозволяє нам безпечно проживати чужий досвід, перебуваючи від нього на відстані сторінки.

І мені здається, «Купуючи правду, продаю брехню» особливо може зачепити тих, хто впізнає тут хоча б частину себе.

Людину, яка роками мовчала у стосунках.

Людину, котра жила поруч із залежністю.

Ту, яка терпіла насильство.

Того, хто втратив когось і носить у собі провину.

Когось, хто постійно намагається заслужити любов.

Людину, яка одного разу зрозуміла, що більше не знає, де закінчуються її справжні бажання і починається роль, яку вона грає для інших.

Читач може не погоджуватися з Анною. Може злитися на Джареда. Може хотіти струснути їх обох. Але водночас через них можна поставити дуже незручне питання вже собі: а де у власному житті я мовчу про те, що давно треба було сказати?

І якщо після книги виникає таке питання, вона вже зробила більше, ніж просто розважила.

Те, що може бути складним під час читання

Ця історія емоційно дуже щільна. Іноді настільки, що майже не залишає читачеві простору перепочити.

Біль змінюється іншим болем, за одним травматичним відкриттям приходить наступне. Для когось така концентрація переживань може виявитися надмірною. Я теж часом відчувала емоційне виснаження.

Але водночас саме це стало однією з причин, чому книга так сильно на мене подіяла.

Вона не дала можливості залишитися спокійним стороннім спостерігачем.

Я сперечалася з героями. Злилася. Не розуміла їхніх рішень. Співчувала. Засуджувала, а через кілька сторінок уже бачила ситуацію інакше.

І, мабуть, саме така суперечлива реакція для мене є ознакою того, що персонажі вийшли живими.

Що я винесла з цієї історії

Найперше — думку про те, що правда, сказана запізно, іноді вже не здатна повернути втрачене, але вона все одно може зупинити наступну трагедію.

Не можна змінити минуле.

Не можна повернути ненароджену дитину Анни.

Не можна стерти роки її життя з Філіпом.

Не можна забрати назад усі слова й учинки Джареда.

Але можна припинити повторювати той самий цикл.

Можна перестати перекладати відповідальність.

Можна попросити допомоги.

Можна вперше сказати правду.

Можна не стати своїми батьками.

Можна не передати власний біль наступній людині.

І, можливо, саме це і є справжньою зміною — не перетворитися раптом на ідеальну людину, а навчитися впізнавати в собі те, що руйнує тебе та інших, і нарешті почати з цим щось робити.

Післямова

«Купуючи правду, продаю брехню» виявилася для мене набагато більшою історією, ніж роман про складне кохання рок-зірки й дівчини з непростим минулим.

Це книга про людей, які роками прагнули бути почутими, але самі не вміли говорити.

Про тих, хто хотів любові, але не знав, як її приймати.

Про бідність і привілеї. Про насильство. Про залежність. Про жіноче тіло та право розпоряджатися ним. Про материнство й батьківство. Про дитячі травми. Про провину. Про саморуйнування. Про відповідальність. Про те, що жертва теж може робити погані речі, а людина, яка завдала болю, не складається лише з цього одного вчинку.

Тут немає абсолютно світлих і абсолютно темних людей.

І це, мабуть, найцінніше.

Бо справжні люди теж такими не бувають.

Для мене ця книга була важкою. Болісною. Подекуди нестерпною емоційно. Але точно не порожньою. Після останньої сторінки вона не закінчилася — залишила після себе багато питань, на які кожен читач відповідатиме вже сам.

І найбільше серед них для мене звучить одне:

скільки трагедій у людських стосунках можна було б не допустити, якби ми навчилися не лише відчувати любов, а й вчасно говорити про неї — чесно, без ігор, без маніпуляцій і без страху почути відповідь?

Саме за такі питання я й ціную історії, які не просто розповідають про кохання, а змушують замислитися, що насправді потрібно людині, аби вміти любити.