Я злізла на землю — ноги підкосилися, але на диво втримали, — підійшла ближче й мовчки простягнула чоловікові вуздечку.

— Тримай, хазяїне, — впевнено сказала, намагаючись не лякати його своїм і досі моторошним виглядом та важким духом. — Звати Хмарою. Оратиме, вози тягатиме — вона вам життя врятує, а ви її просто годуйте й не бийте. Без грошей віддаю. Вважай, боги почули твої молитви.

Чоловік занімів, витріщившись на мене, мов на святу. Святою я не була, тож підійшла впритул і зашепотіла, тихо, але виразно:

— Тільки гляди мені: на шкуродерню чи м'ясникам не здумай збути, якщо скрутно стане. На ній моє особливе око лежить. Якщо хоч волосина з хвоста впаде не до діла — я дізнаюся першою, прийду вночі й таке вам влаштую, що хата в землю піде. Зрозумів?

Чоловік поспіхом осінив себе знаком світлих і притис віжки до грудей, мов реліквію:

— Та щоб мене громом побило, пані! До кінця віку доглядатимемо, як рідну!

Діти тим часом уже повисли на кобилі, обіймаючи її за шию й хлюпаючи носами від захвату. Хмара лише важко зітхнула й потяглася до куща будяка — здається, перспектива стати головною годувальницею сімейства її цілком влаштовувала.

Утерши підступну сльозу розчулення, я підхопила за ручку Гризька й пірнула в міські нетрі. З золотом у гаманці проблеми вирішувалися з дивовижною, майже магічною швидкістю.

Особистий кошмар ректора, або А кому зараз легко?

А всі цікавинки, спойлери та візуал шукайте в моїй телеграм-групі Там вже засудили лорда Валладеса!