От скажіть мені, колеги, я ж не одна така?))

Коли пишу якусь важливу сцену, особливо якщо це довгоочікувана розв'язка, несподіваний поворот чи момент, до якого я вела персонажів бозна-скільки розділів, зі мною починає коїтися щось неймовірне!

Я можу сидіти й плакати над тим, що сама ж вигадала. За п'ять хвилин потому сміятися, підстрибувати в кріслі, схопитися й почати ходити кімнатою, бо емоції просто не дають всидіти на місці. А іноді ще й співати починаю від щастя, коли нарешті вдається написати сцену саме так, як я її уявляла. А потім знову плакати. Бо персонажі, бачте, вирішили мене добити.))

І найсмішніше, що я ж знаю, що станеться! Сама все придумала, сама до цього вела, сама вирішила, кому й що сказати чи зробити. Але коли воно нарешті оживає на сторінках, переживаю все так, наче вперше бачу. Чоловік каже, що я трошки здуріла, і в чомусь він має рацію.))

Іноді думаю, як добре, що ніхто не бачить мене в ці моменти. Бо збоку це, мабуть, виглядає як той крінж.))))))

Ну скажіть мені, у вас теж таке буває? Чи ви спокійно сидите, пишете свої сюжетні повороти й не влаштовуєте концерт посеред кімнати?