Клацання тумблера озвалося звичною вібрацією всього корабля, коли я перевів рушії в режим суборбітального гальмування. На панелі приладів спалахнув каскад зелених індикаторів.

— Посадковий вектор отримано й зафіксовано, капітане, — пролунав у динаміках спокійний синтетичний голос корабельного ШІ. — Планета Геліос-7 підтвердила готовність причалу номер один. Увага: атмосфера планети містить високу концентрацію кремнієвого пилу. Рекомендую продути фільтри одразу після стикування.

— Прийнято, Сіту, — я потягнув на себе штурвал, вирівнюючи «Колібрі-2» відносно лінії термінатора. — Тримати курс точно за переданим маршрутом. Посадка в ручному режимі.

— Є, капітане. Вмикаю зниження.

Я відкинувся на потерте шкіряне крісло, відчуваючи, як старі солдатські звички змушують тіло зібратися. Кілька років у десантно-штурмових частинах «Форту» навчили мене простій істині: посадка на малодосліджені колонії — це завжди рулетка. Ніколи не знаєш, що тебе зустріне: збій посадкового маяка, бунт доведених до відчаю шахтарів чи чергова сутичка. Але на Геліосі-7 усе виглядало тихо. Нові малонаселені колонії могли як стати подарунком для такого рейнджера, як я, так і обернутися проблемою. Як завжди, я сподівався на краще. Оптиміст, що поробиш. Але без оптимізму у космос можна було й не суватися. 

Читати далі: Другий шанс. Чуже тіло