на краю села, коли геть розвиднілось, а низько над краєм поля зачервоніла смуга світанку, немов врізана кривим пазуром. Ледь зароджене сонце палало червоною кулею, трави пахли в кілька раз сильніше, птахи щебетали гучно, аж луна відбивалася у вухах. Я похитнувся, зашпортався – і відчув вологу глину стежки під ногою, зрошені трави, мокре від роси колосся, гіркоту полинового смаку…

В річці неподалік стиха хлюпали легкі кроки потерчат, що скрадалися попід берегом, розводячи вербові віти… попереду на роздоріжжі пихкав Перехресник – наче вовтузився великий, сердитий їжак. Ледь виднілися на росяних травах сліди польових русалок, що бігали вдосвіта, граючись в піжмурки… і сховались тепер, перед світанком, від важкого людського ока.

Я й після того, як віддав Щезнику хист, не перестав бачити дітей лісу й поля, і тих неживих, хто ходить межи двома світами. Та тепер це відчувалося до болю яскраво. Ніби десятки вух, десятки очей моїх були довкола і чули, бачили… я більше не мав діри у грудях.

Я прислухався до себе. І нічого не почув. Я – був я. Лишень цілий, з серцем, що билося на повну силу.

Замислився, чи не скупатися у річці, щоб змити з себе піт, а заодно і сморід Соломахиної хати. Тепер я різко чув його серед пахощів польового зілля. Чи все ж таки відійти подалі за людські поля для початку. Русалки мене тепер не переймали…

Стежка була зовсім тонка, але давно натоптана – темно-зелена коротка травичка серед світліших і вищих трав, що вже чекали коси, і вела у бік річки, перетинаючи більш широку, по якій я йшов. Перехресник вискочив майже з-під ніг так, що я мало не впав.

- Ух, ледве добіг!- задоволено розсівся на стежці перед мене.

- Не забив? - поцікавився, схрестивши руки на грудях. – Скачеш, наче заєць.

Кудлатий невдоволено фиркнув.

- Як не було поваги у молодих, то й тепер нема. Ні, щоб подякувати, вклонитися.

- Щось не бачу, за що?

- Не був би я тобі винен, той не сказав би. Дівка тебе закляла на смерть свою, в лісі висить.

- Як висить? Яка ще дівка?..

- А та, з якою крутив. Голову морочив… погуляв та покинув…

- Яка дівка?!

- Яка брата зі світу звела, чи пригадаєш? Тепер у лісі із чортами танцює…

- Варка – і щоб руки на себе наклала?- перевів подих. На мить стало серце. Навряд Перехресник брехав, та вірилося важко.

- Тітка її доїла, відьма. У рідному селі, чого доброго, втопили б. Та й милий покинув – куди їй ще податися було? А тепер в лісі їй воля, з чортами танки водити, парубків за свою кривду губити…

Читати тут