«Три роки тиші»: остання глава та Епілог

У суботу вийде фінальна частина мого експериментального оповідання «Три роки тиші» про Віру Коваленко.

І, мабуть, саме зараз настав час трохи поговорити про цю історію.

Віра Коваленко тікає не від Землі.

Вона тікає від життя, у якому поступово перестала бути собою.

Від токсичного шлюбу. Від постійного знецінення. Від контролю, коли навіть чашка, яку ти любиш, раптом стає приводом для докору. Від сірої буденності, яка день за днем витягує з тебе сили, поки одного ранку ти не прокидаєшся з думкою: «А що, якщо я просто піду?»

Саме з цієї думки й почалася історія Віри.

І це, мабуть, було одним із моїх головних експериментів — написати науково-фантастичне оповідання, у якому головною подією спочатку є не космос, не невідомі цивілізації й не глобальна загроза.

А рішення однієї людини нарешті вибрати себе.

Звичайно, реакції читачів виявилися різними.

Комусь історія сподобалася.

Хтось не зовсім її зрозумів.

Комусь вона здалася нудною.

Комусь не вистачило динаміки, подій і гострих моментів.

А хтось, навпаки, вловив саме ту суть, яку я хотіла передати.

І знаєте, я думаю, що це нормально.

Не кожна історія має подобатися всім. Та й не кожен читач шукає в тексті одне й те саме.

«Три роки тиші» вийшла такою, якою вийшла.

Можливо, зараз, перечитуючи окремі моменти, я вже бачу речі, які могла б зробити інакше.

Десь додати більше переживань Віри.

Десь довше показати її внутрішню боротьбу.

Додати більше випробувань, більше напруги, можливо, більше подій між її втечею та тим, що відбувається на Нівеї.

Можливо, деякі моменти варто було б розгорнути сильніше, щоб читач краще відчув самотність Віри, її страх і водночас те дивне полегшення, яке приходить, коли ти нарешті залишаєш позаду те, що давно тебе руйнує.

Можливо, колись я справді перепишу це оповідання.

Але не зараз.

Зараз воно залишиться таким, яким народилося.

Це був експеримент.

Проба пера в дещо іншому для мене форматі й тональності. І, мабуть, найцінніше в цьому експерименті навіть не те, наскільки ідеально він вийшов.

А те, що він змусив мене замислитися над тим, як я сама хочу розповідати подібні історії надалі.

Тому суботній фінал — це не просто остання частина «Трьох років тиші».

Це ще й крапка в одному маленькому творчому експерименті.

Віра нарешті отримує відповідь на питання, заради чого вона залишила Землю.

А я — можливість подивитися на всю цю історію вже трохи з боку.

Можливо, колись ми ще повернемося до Віри Коваленко.

Можливо, я відкрию старий файл, перечитаю перші сторінки й скажу:

«Ні. Ось тут я зробила б інакше».

І тоді з'явиться нова версія.

А поки що...

«Три роки тиші» залишається такою, якою вона є.

І я вдячна всім, хто читав її, залишав свої думки, критикував, хвалив або просто дочитав до кінця.

Бо навіть якщо історія викликала різні емоції — значить, вона все-таки не пройшла повз.

Телеграм. Казки від Тати