В продовження попереднього блогу про старі напрацювання.

Під час навчання в універі, я ні дня не прожила у гуртожитку. По-перше, рекомендація декана, який сказав мамі під час здачі документів на перший курс навчання прямо у прийомці "або вона там всіх, або всі - її". Соломія в Упізнанні не даремно така балакуча і трошки "без гальм", але я більше вбачаю у цьому плюс, бо підвішений язик виручає у восьми з десяти випадків, на собі перевірено.

По-друге, так склалося життя, що старша школа пройшла для мене в одному кубрику з двадцятьма іншими дівчатами, тому мені дуже хотілося приватності. І вільного доступу до житла в любу пору дня і ночі.

Ну і третє, давайте будемо чесні, у 2009 році більшість гуртожитків перебували у стані розрухи, і я, прямим текстом, кохала так жити . 
 

Квартири і умови теж були різні. І найцікавіша історія про поезію в моєму житті повʼязана з сусідкою, що жила зі мною на 3 курсі в одній кімнаті. 
 

Уявіть. Ви зручненько спите у ліжечку. Глибока ніч. Десятий сон. Зранку на роботу. І тут - різкий рух збоку, стукіт рук, "де він, де він", світло телефону і швидкий клац-клац по кнопкам. Ви прокидаєтесь і злякано дивитесь на людину, що поруч з вами з дикими очима, ніфіга не сонними, строчить щось, ворушачи губами. І потім, як лягла - так встала. Заблокувала телефон. Вмостилася на подушечці. Заплющила очі і сплю.
Це так мені розказали зранку. А я в чернетках потім знайшла неймовірно щемливий вірш про кохання (яким, на жаль, не поділюсь тут).

Поезія - то моя слабкість. Те, що приходило до мене в любу пору дня в ночі. Інколи просто достатньо почути якесь цікаве слово чи фразу, як слова складалися в рядки, рядки - у стовпці... Хвилини поза свідомістю - і я вже втретє перечитую підкоригований варіант, нарешті розуміючи написане. 
 

Тож, сьогодні додам до моєї полички збірку поезій. Буду рада бачити всіх. 
 

Пась-пась.