ЛІСОВІ КАЗКИ 
                                                          (збірка чарівних казок)

Я йду лісом, і ліс шепоче — проходь, ти гість, ти мій гість, ти той, на кого я чекав так довго та вірно, гість із казки, яку розповість мені темрява Потойбіччя. Ліс цей здається цілком звичайним — стоять на схилах пагорба липи й дуби, величезні, стовбури яких не обхопити, моховиті пні стирчать із сіро-бурого торішнього листя, що ніби виточене із льоду, настільки воно крихке, настільки нереальне й гостре — доторкнися, і поріжешся об краї, і червоні краплі кольору перестиглих ягід впадуть на чорну землю й зелену траву, і наповнять ліс силою, древньою, могутньою, чарівною. Подарують йому нове життя, нову казку... Ніби старих — тих, яких бояться люди, — замало?..

Ідеш вузькою зарослою стежкою вниз по схилу, ліс дихає разом із тобою, шепоче тобі свої історії, розкриває перед тобою свої старі, чужі світу людей таємниці… про істот, витканих із місячного світла чи сонячних бурштинових променів, що живуть на верхівках дерев, про схованки, в яких зберігаються скарби й легенди… про тих, хто шурхотить опалим листям, шелестить гілками, співає струмочком, кличе далеким відлунням, закликає піснями птахів… Ідеш і заглядаєш під кожен кущ, під кожне дерево — де сьогодні сховалися казки?

І здається, що в цих купах листя, навалених посеред лісу, живуть інші істоти, і хоча крізь дерева ще видно будиночки селища, що розкинулося під пагорбом, починаєш розуміти, чому місцеві вважають ліс зачарованим і не люблять ходити поодинці серед цієї пишної яскравої зелені.

Я йду лісом, ліс скрипить, розмовляє зі мною шелестом листя, і чиїсь тихі голоси доносяться з-під зламаних гілок, з-під коренів, що повзуть, мов змії, по стежках, так і бачиться – зараз ліс простягне свої руки-коріння, схопить, затягне в темряву, до тих істот, що стогнуть-плачуть у сутінках серпанкових ярів. Ліс розповідає стару казку про Звіра, що полює ночами в туманних низинах, що виє на вершині пагорба, осяяній місячним світлом, а в жаскі осінні сутінки він підходить до селища, немов чекаючи, що його нова жертва одягне яскраве плаття, щоб не було видно крові, і ступить у морок іншого лісу — того, первісного, чужого людям та їхньому спокійному життю. І Звір, розповівши свою казку, зникає в тумані й сутінках, зникає, забираючи з собою сльози й біль нещасних, які одного разу стали на його шляху, і багатоголоссям пташиних зграй цей плач несеться в сиві небеса, а тужливе звіряче виття розчиняється в зеленому світлі, що розливається лісом. І я прощаюся зі Звіром, як із добрим старим другом, як із кимось, хто поділився зі мною своєю найпотаємнішою таємницею, яку я тепер мушу берегти.

Ліс приводить мене до яру, що оповитий корінням, там росте пишна трава, стирчать білі крейдяні камені, а щільний килим листя пом’якшує падіння, коли я ковзаю по майже прямовисних схилах, щоб заритися в туманну імлу, вдихнути солодкий запах перегнилого листя… Дивно, страху немає. Як немає відрази чи жаху перед тим, що можуть приховувати ці листя та грудки землі, немов розпушені чиїмись копитами. А на стовбурах дубів я бачу сліди від чиїхось рогів, хоча місцеві стверджували, що крім лисиць і зайців нікого на схилах цього пагорба й не зустрінеш… Хіба що в темні осінні ночі тут ходить Звір… Але ж це казка, чи не так?

Я знаю, що цей ліс не такий, як про нього кажуть. Його гілки тягнуться до мене, а я лежу на величезній купі листя, вдихаючи трав’яний запах, і розчиняюся в ньому… в цьому золотисто-смарагдовому світлі, що пробивається крізь свіже листя величезних кленів, я лежу серед лісової тиші, і сама стаю цією тишею. Цим лісом.

Його казки й запахи, його сни й бажання проростають крізь моє туманне тіло, мої ребра — коріння дерев, мої кістки — камені, білі-білі… моє волосся — шовкова трава на схилах, мої губи — ягоди горобини, а очі — шматочки похмурого неба, його осколки, що падають зверху, розбиваючись об гострі камені. Мої руки — батоги гілок, подих — вітер у липах. А кров… моя кров — тонкий і дзвінкий струмочок, що пробивається з чорної родючої землі й кришталево дзвенить в тиші.

Я — Звір і темрява, я — сон цих дерев, дивна страшна казка, розказана старою бабцею своїм онукам. Я – та, кого бояться люди, коли заходять під густу завісу гілок цього лісу. Я не існую, і водночас я сповнила собою кожен зелений лист, кожну травинку. Я – соки молодих дерев, квіти, що цвітуть під сонцем, камені, що приховують двері в інші світи… Я — туман над яром, я — цей яр і це листя.

І я чекаю на свою нову казку, сплетену з павутини моторошних лісових кошмарів і примарних видінь, з різьбленого дубового листя і тонких травинок, із вогкого дощу та вогкості старого яру, із чужих снів і мрій, із далекого вовчого виття.