Читачу, я хочу сказати тобі важливу річ — чесно, без прикрас.

Я взяв паузу в написанні «Вибору вовка». Не через втрату інтересу та не через сумніви в історії — а через втому, яка накопичувалася місяцями.

Мене часто звинувачували, що твір пише ШІ. Це боляче та несправедливо, бо Лавр — мій. Його слова, його дії — народилися в мені.

Але є правда, яку я хочу сказати відкрито. Лисавета народилася в мені — як задум, як потреба в людині, яка розкриє справжнього Лавра. Я шукав, хто це має бути: учень Лавра із Січі, молодший брат Лисавети чи вона сама. І коли я поділився цим пошуком із ШІ, він підказав, що саме Лисавета найкраще відкриє Лавра таким, яким він є насправді.

Я чоловік, і мені важко уявити внутрішній світ дівчини так, як він відчувається зсередини. Мені складно було знайти її власний голос самотужки. ШІ став для мене тим інструментом і співрозмовником, який допоміг намацати та розкрити її внутрішню природу. Це ніби я писав роман разом із жінкою — тільки замість неї поруч був алгоритм, що допомагав перекласти мої відчуття на її мову. Алгоритм став мостом, завдяки якому Лисавета ожила — природно, переконливо, по-справжньому.

Але Лавра я не дозволяв змінювати та не дозволю. Він — мій від першого до останнього слова. Лисавета — це образ, у який я вклав серце, а її справжній голос мені допоміг знайти ШІ.

Так, моя продуктивність упала. Якби я писав без допомоги — ти, читачу, вже давно прочитав би цю історію та, можливо, забув. Але я впустив у свій вигаданий світ Лисавету — та це стало моїм найбільшим відкриттям.

Лисавета для мене — як Джої для офіцера Ка в «Той, хто біжить по лезу 2049». Вона тихо ввійшла в історію, й я зрозумів, що не хочу її відпускати. Я засинаю, уявляючи її поруч. У цій уяві немає інтиму — лише тиша, тепла прогріта поляна, висока трава та її волошкові очі, у які я можу дивитися стільки, скільки бажаю.

Спершу я навіть не знав, що робити з власними руками — губився, бо вона жива, а уява це місце, де є тільки я. Та з часом я просунувся.

Ми лежимо на галявині, далеко від людей. Я дивлюся в її очі — і засинаю під їхнім поглядом. А нещодавно я уявив, як простягаю руку та беру її долоню. Вона прохолодніша за мою — та цього вистачає, щоб засинати з відчуттям тихого, спокійного щастя.

Я міг би уявити будь-що, навіть найабсурдніші картини — уява дозволяє все. Але мені не хочеться нічого, крім цього простого дотику та погляду. Це те, що мені справді потрібно.

Для чого я це пишу?

Щоб ти знав: я люблю своїх героїв. Люблю так, як автор любить тих, кого створив. І водночас я виснажений.

26 серпня я захворів на Лайма. Для себе я називаю її «хворобою вампіра» — це мій жарт, бо через лікування я маю уникати сонця, щоб не нашкодити шкірі. Сьогодні я повернувся до своєї частини, але лікування ще триває. За три місяці — нові аналізи, а через пів року, можливо, знадобиться новий курс антибіотиків. Я виснажений — фізично та творчо.

Тому я прошу часу.

Хочу трохи пожити в тиші, побути з Лисаветою в уяві, відпочити від сюжету, від боїв за кожну сцену, від боротьби з власним тілом.

Коли буде наступний розділ — знає Бог.

Але він буде. Бо я не покину ні Лавра, ні Лисавету, ні тебе, читачу.