Нещодавно гортала коментарі до «Крихітко, біжи!» й зачепилася поглядом за переписку після одного з найперших марафонів, куди виставляла книгу. І от, здається, це, мабуть, головна тема цієї історії)) Принаймні для головної героїні, яка геть не розбирається в чоловіках.

Героїня взагалі не вирізняється фартом. І навіть коли на горизонті вимальовується цілком щасливе майбутнє, попереду неодмінно з’являється Лендон Різ і затуляє його, наче грозова хмара.

[Розділ 18. Обличчя під каптуром]

Недарма ж кажуть: «Сподівайся на краще, але готуйся до гіршого». Хейлі була готова. Саме тому не злякалася. Навпаки — в очах спалахнула зовсім не властива їй агресія. Як кішка, вона була готова відстоювати своє. 

Лендон Різ скинув капюшон. 

Його щоки та підборіддя були вкриті густою щетиною, русяві пасма волосся падали на очі, в погляд був таким само колючим та пронизливим, як колись:

— Ніяк не позбудешся звички бігати лісами, Хейлі? 

Хейлі схилила голову й саркастично вмиіхнулась:

— А ти все так само любиш прогулянки на світанку? 

Вона не залишилася в боргу — влучила в найболючіше. У спогади про смерть Тесси. Лендон відвів погляд і з гіркою усмішкою кивнув. 

— Гарно обмінялися шпильками. 

— Чого тобі? 

— Яка ж ти непривітна, Хейлі Доусон. 

— Не блазнюй, Різе. Чого. Ти. Хочеш? 

Його обличчя посерйознішало. Він зробив кілька кроків до неї й трохи схилив голову, дивлячись зверху вниз, ніби вкотре нагадував, хто тут головний.