— Доброго ранку... Не спиться вже? — тихо запитав він, спираючись плечем на одвірок.

— Бачу, що й ти не спиш, — ледь помітно кивнула я йому у відповідь.

— Зроби мені теж одну чашечку, будь ласка, — попросив він, м'яко усміхнувшись. — І ложку цукру додай, якщо не важко. Бачу, ти зовсім не спала всю ніч... — додав він, порушуючи ранкову тишу.

      Я не могла спати, бо в голові роїлося занадто багато нищівних думок. Андрій тим часом умостився за широкий дерев'яний стіл і важко обхопив кружку долонями.

— Ти закохалась по вуха, вірно?! — раптом прямо запитав він, дивлячись мені просто в очі.