Пил потопу

— Мені потрібні медичні записи лікарні Блекуолл. Зокрема, цікавить закритий сектор, період з 1850 по 1860 роки, — сказав я, намагаючись надати голосу буденної твердості.

Я посунув своє посвідчення і «внесoк на розвиток архівного фонду» — хрустку п'ятдесятидоларову купюру — сухорлявій жінці за стійкою. Її шкіра за кольором і фактурою була схожа на пергамент, який вона охороняла. Вона подивилася на мене так, ніби я попросив видати мені оригінали протоколів допитів інквізиції або ключі від особистих покоїв Папи. Але гроші зникли з полірованої стійки швидше, ніж я встиг змигнути, ніби їх злизав невидимий язик.

— Сектор «В». Підвал, — проскрипіла вона, вказуючи кістлявим, утиканим дешевими перснями пальцем кудись у бік темного зіву сходів. — Не затримуйтеся там. Повітря внизу… специфічне. Важке. . . 

********************

. . . І в цей самий момент десь у глибині покинутого архіву, між високими стелажами, що йшли у темряву, щось тихо рипнуло.

Це була не стара деревина і не полиці, що осідають від вогкості. Це був крок. Обережний, важкий крок людини, звиклої ходити безшумно.

Я різко підняв голову. Серце заколотилося об ребра з дикою, оглушливою силою, а ліхтар у моїй руці здригнувся, вихоплюючи з темряви танцюючі порошинки. Підвал більше не здавався порожнім.

Я завмер, вслухаючись у навколишній простір. Але минуло пів хвилини, хвилина, і ніщо більше не порушувало тиші підвалу. Мабуть, у світлі отриманої інформації у мене почалася параноя. Я зачекав ще кілька хвилин. Що ж, доведеться списати все це на перевтому. Бо якщо ні, то, мабуть, мені пора шукати місце в «психушці». . .