Розділ 3. Архів, який не любить гостей

Міський архів розташовувався в будівлі, що сама по собі слугувала живим і лякаючим монументом тому самому «архітектурному замовчуванню», про яке напередодні торочив Алекс. Це була масивна неокласична споруда із сірого, виїденого кислотними дощами граніту. Її колосальні іонічні колони йшли в асфальт так глибоко і під таким неприродним кутом, ніби вся будівля була потворним кораблем, що повільно й невідворотно тоне в хитких пісках самого часу.

Вікна першого поверху були на рівні моїх колін — заґратовані кованими ґратами, вони сліпувато й вороже мружилися на брудний тротуар. Вони нагадували задихані очі людини, похованої живцем під шаром байдужого бетону, яка все ще намагається розгледіти черевики перехожих.

Усередині будівля тхнула застояним пилом, розкладеною старою шкірою оправ і специфічним, їдким ароматом бюрократичної байдужості. Це був запах місця, де незручна правда лягає у «довгу шухляду» і планомірно накривається зверху парою тонн безглуздих канцелярських довідок, поки не перетвориться на порох.

— Мені потрібні медичні записи лікарні Блекуолл. Зокрема, цікавить закритий сектор, період з 1850 по 1860 роки, — сказав я, намагаючись надати голосу буденної твердості.

Я посунув своє посвідчення і «внесoк на розвиток архівного фонду» — хрустку п'ятдесятидоларову купюру — сухорлявій жінці за стійкою. Її шкіра за кольором і фактурою була схожа на пергамент, який вона охороняла. Вона подивилася на мене так, ніби я попросив видати мені оригінали протоколів допитів інквізиції або ключі від особистих покоїв Папи. Але гроші зникли з полірованої стійки швидше, ніж я встиг змигнути, ніби їх злизав невидимий язик.

— Сектор «В». Підвал, — проскрипіла вона, вказуючи кістлявим, утиканим дешевими перснями пальцем кудись у бік темного зіву сходів. — Не затримуйтеся там. Повітря внизу… специфічне. Важке.

Підвал зустрів мене могильним, липким холодом, який миттєво пройняв до кісток крізь пальто. Ґнітливі лампочки в дротяних клітках ледве розганяли напівтемряву. Нескінченні ряди залізних стелажів, що йшли в безвість, нагадували ребра величезного доісторичного звіра, який береже у своєму лоні секрети тисяч зламаних і стертих із пам'яті розумів.

Папка Ніколаса Уомера знайшлася в найдальшому, запиленому кутку, де волога просочила цегляну кладку наскрізь. Вона була тоншою, ніж я очікував, але документи всередині мали таку метафізичну вагу, що в мене фізично заскиглили кінчики пальців. Я розклав пожовклі, ламкі аркуші під мерехтливою лампою на кульгавому дерев'яному столі, який дрижав від вібрації метро десь ще глибше під нами.

З протоколу допиту (грудень 1855 року):

• «Пацієнт Уомер виявляє крайній ступінь ажитації. Він уперто стоїть на божевільному твердженні, що до катастрофи його родове гніздо мало три повні поверхи, ліпнину та широкі парадні сходи. Нині ж вхід здійснюється через вікно другого поверху, грубо й нашвидкоруч перероблене на двері. Пацієнт впадає в лють, звинувачуючи в цьому "глиняну зливу", яка нібито йшла три доби поспіль, засипаючи місто липкою червоною зависсю».

Я перегорнув сторінку, намагаючись не порвати краї.

Запис чергового санітара: «Марення стійке і заразливе. Пацієнт виявляє неконтрольовану агресію, коли лікарі пояснюють йому, що будинки завжди зводилися з високими цоколями для захисту від ґрунтових вод. Уомер наполягає на тому, що потрібно негайно розпочинати розкопки, аби врятувати тих, хто був "похований живцем" у нижніх залах під час осідання ґрунту».

Запис лікуючого лікаря (серпень 1856 року):

«Ртутні ванни, крижані обгортання та регулярне кровопускання не дають плодів. Уомер продовжує нігтями дряпати на вапні камери детальні плани міст, де вулиці проходять на п'ять-шість метрів нижче за нинішній рівень бруківки. Він говорить про світ, який просто "закатали в новий фундамент", поки вцілілі все ще кричали в підземеллях. Необхідне переведення до ізолятора».

Цікавість — до біса небезпечна річ у моїй професії. Зазвичай вона приводить або до свіжої безіменної могили, або до важкого похмілля в компанії неприємних людей. Якби Ніколас Уомер був просто самотнім божевільним, його справа залишилася б випадковим острівцем безумства в морі статистики. Але я вирішив перевірити свою теорію і витягнув сусідні папки за ті самі фатальні роки.

Мій пульс прискорився.

• Справа №442. Пітер С. (1854 р.): «Марення про засипані фруктові сади. Стверджує, що його столітні яблуні пішли під шар бруду по самі верхівки за одну ніч, поки він спав у погребі».
• Справа №448. Мері К. (1856 р.): «Важкий істеричний припадок. Кричала на центральній площі, що собори "тонуть", а муніципальна влада просто ліпить нові портали поверх старих вікон, удаючи, ніби так і було задумано зодчими».
• Справа №451. Джон Г. (1855 р.): «Непохитна переконаність у глобальній переробці фізичного світу. Детально описує "небо мідного, неприродного кольору" та подальше багатометрове нашарування дрібнодисперсного ґрунту. Називає офіційну версію "Великої пожежі" нахабною та спланованою брехнею».

Я відчув, як спиною пробіг той самий знайомий крижаний холодок, який зазвичай провіщає велику біду. Усі ці люди — з різних станів, з різною освітою — описували одну й ту саму «галюцинацію». З єдністю деталей, яка сильно лякала. В одній і тій самій часовій шкалі. З однаковим «мідним небом» і всюдисущою «червоною глиною».