«Душі, що створені як єдине ціле, мандрують Всесвітом разом і знаходять одна одну в кожному житті…»

Саме з такої думки я почала колись свою книгу “Під сонцем Саулейри”.
Вона була задумана як романтичне фентезі/фантастика, де переплітаються інші світи, портали, боротьба зі злом та магія в наших руках.
Тоді я ще не знала, куди приведе мене ця історія, але згодом зрозуміла про що вона.
Це історія про любов, яка не хоче визнавати і не визнає кордонів.
Ні кордонів між світами. Ні кордонів між страхом і вірою. Ні кордонів між можливим та неможливим.

А найголовніше — кордонів між двома людьми, які раптом розуміють, що більше не можуть уявити свого життя одне без одного. Але справжня любов — це не тільки красиві слова. Іноді за неї доводиться платити.
І дуже часто — усім, що ти вважав своїм світом. Своєю реальністю та буденністю.

Саме так і сталося з головною героїнею. Одного дня вона зробить крок в невідомість і зруйнує власні упередження та уявлення про прийнятне. Зробить це для того, щоб зрозуміти хто вона, а натомість віднайде щось набагато Величніше.
Те, в що вона ніколи не вірила, але відчувала глибоко всередині себе. Те, за що не страшно буде померти. І те, заради чого захочеться жити.
Вона зустріне Його.

Одного вечора він скаже їй дивні слова:

Він любив, як пахне її волосся…
Руки і плечі… ніби весна та осінь…
Ніби у ній одній одразу усі стихії…
Усі пори року… його власні надії…
Його нестримні по світу кроки… і мрії…
Бо в ній вони всі високі…
Бо в ній вони всі глибокі…

Вона любила колір його очей…
Яскраво-блакитних, як небо…
І солодкі вуста… і присмак терпких ночей…
Бо він єдина її потреба…

Бо він без неї не зрушить гори…
Вона без нього не розцвіте…
І все у світі таке пусте…
Коли без неї… коли без нього…
Коли любов, як безмежне море…
Вища за гори…
Із серця у серце росте…

Однієї ночі, коли врятує його, вона прошепоче:

Можливо… можливо це буде уперше…
Вперше й назавжди, хіба так в житті не буває?
Коди відчуваєш, як в тобі поміщається Всесвіт!
І кохання, мов кров, по венах твоїх протікає…

Він цілує тебе, він бажає в тобі розчинитись…
Ти щораз задихаєшся від кожного такого цілунку!
І дотик - вогонь! Ти могла б від усього зцілитись…
В його обіймах палких віднайти порятунку.

В його обіймах весь світ… ти єдина, хто може зостатись.
Відкрити навстіж вікно, відкрити в душу усі фіранки…
І на зустріч лиш крок, і він твій - не смій коливатись!
Може завтра не буде? Може ми живі лиш до ранку?

Можливо… можливо це сон і не вперше…
Але точно назавжди, я знаю - в житті так буває!
Ти вже відчула цю мить, в тобі вже помістився Всесвіт.
І у венах не кров, а кохання його протікає…

«Душі, що створені як єдине ціле, мандрують Всесвітом разом і знаходять одна одну в кожному житті…» - мені подобається ця цитата.

А ви вірите в споріднені душі? Чи думаєте, що кохання — це не доля, а вибір двох людей?