Почнемо з минулого.

Приблизно рік тому я вирішив спробувати свої сили у конкурсі «Зачаровані серця». Вимоги до тематики? Фентезі з елементами ромкому. Хммм. Романтична лінія...

Скажу відверто, продумуючи свої книги та сюжети, я досить мало часу відводив саме на "стосунки". Від слова майже взагалі про це не думав :) Як то кажуть, головне — це подолати дракона, а там і принцесу з півцарством отримаєш за "подвиг". Або принца.

Але, будучи скованим умовами конкурсу, довелося таки обмізкувати, як усе це поєднати воєдино.

Отже, почалося усе як міське фентезі, де мала б бути присутня романтична лінія. Скажу відверто, продумувати сюжет наперед, врахувати усі "за" і "проти», і це за умови викладки мінімум раз на 5 днів, було дещо важко. Уже ближче до середини я розумів, що моя книга… їй трохи тісно у рамках конкурсу… те, що я заклав у неї, виросло у зовсім інше творіння… а тут ще й конкурс фантастики почався.

Майже рік по тому, як почалася викладка перших розділів, "Пісня ворона" повертається. Історія вже написана, отже, ніяких затримок не планується.

Про що ця історія? Кажуть, якщо автор не може описати одним реченням, то він і сам не знає. У мене ж... Я знав це з самого початку, з перших слів і розділів.

Це історія про падіння однієї людини.

Людини звичайної. Не героя. Без особливих "особливостей". Ми бачимо таких кожен день серед нас, у метро, в автобусі, у натовпі. Вони оточують нас всюди, і ми й знати не знаємо, з чим кожен з них бореться кожного дня. Через що їм довелося пройти.

Отже, зустрічайте — "Пісня ворона". Жанр — легке фентезі (міське) з елементами містики. Що є у творі? Насамперед люди та їхні долі. Як під тиском долі вони змінюються, черствіють, ламаються або, навпаки, стають сильнішими. Старі відьомські ордени та їхні інтриги. Також присутні романтична та містична лінії :)
Чого немає? Магії за порухом руки. Відьми не літають на мітлах і не кидаються файєрболами :)

Викладка планується по розділу 3 рази на тиждень — у вівторок, четвер, суботу.

Запрошую у цю подорож: обіцяю, буде цікаво, місцями трохи лячно :)
А для початку — невеличкий уривок з прологу.
 

Гостре світло від лампи різало в очі. Воно дратувало його. Дратувало завжди, коли це єдине і незграбне джерело світла раптово вмикалося і змушувало чекати його довгі і нестерпні хвилини, аж почуються перші кроки. Аж поки не зариплять старі завіси, а у дверях не з’явиться та постать, котра знову буде доводити його до сказу.

Та вічна темнота перестала викликати відчуття паніки вже довгі місяці тому. Чи то місяці? Чи роки? Він не міг відповісти на ці питання навіть собі. А й навіщо? Кому б хотілося вирватися з цього невеличкого світу, за стінами якого шаленіють ті нестерпні голоси? Вони знову нагадуватимуть йому про "те". Вони знову будуть твердити, ким він є насправді, так само, як і той чоловік, котрий приходив зі світлом.

Цей його світ був зітканий немов з невидимого барʼєру, котрий не пропускав не тільки звуки, а й самі думки. Його думки. Він почувався немов в утробі матері, тільки замість її серцебиття були самотні краплі, котрі раз за разом спадали з обдертої стелі.

Кап-кап-кап.

Цей дивний ритм заспокоював його. Він зосереджувався на ньому і полинав у свою меланхолію. Він був у своїх світах, у своїй уяві. Міг годинами подорожувати там, де світ належав лише йому. Там він міг бути ким завгодно. Там він міг робити все, що завгодно. Там він міг стирати будь-які спогади. Будь-які вчинки могли бути… повернуті.

Він тримав очі замкненими і лише скрутився на ліжку. Підкуливши ноги, він закрився рукою від нещадного світла, а його тіло раз за разом хиталося, турбуючи іржаві пружини під матрасом. У відповідь вони невдячно скрипіли, виграючи свою дивну мелодію.

— Чи сьогодні той день?

Він здригнувся. У кімнаті запала тиша. Його тіло перестало хитатися, натомість він відчув, як знову тисне у грудях. Він підвівся. Він знав, що бувало, якщо не підведешся. Ще мить — і йому доведеться розплющити очі. Делікатно, щоб не осліпнути, закриваючись від нього пальцями рук. Тонка цятка світла потрапила на зіницю і змусила його скривитися.

Ще раз. Я зможу, я витримаю… Якщо не відкрию, вони знову залишать його увімкненим на цілий тиждень! Ще мить, і він дивився вологими очима на свій розмитий маленький світ і прагнув вберегти його за будь-яку ціну.