Двері зачинилися під її регіт. Я зайшла в ліфт. Телефон у сумочці завібрував.
Дістала.
Тимур:
Буду близько сьомої. Скучив. Що робиш?
Я подивилася на повідомлення. Потім на своє відображення в дзеркалі ліфта.
І одразу згадала Вікине:
«Ти точно сердишся чи хвалишся?»
— Серджуся, — повідомила я своєму відображенню. — Однозначно серджуся.
Телефон знову завібрував.
І сьогодні раніше ляжемо. Завтра в мене зустріч о сьомій.
Я примружилася. Ага. Знала я вже його «раніше ляжемо».
Брехун і Збоченець. Клятий виконавець сімейних обов'язків. Я відкрила нашу переписку.
Купи пармезан. У нас закінчився.
Подумала і дописала:
І навіть не розраховуй сьогодні на виконання свого улюбленого пункту договору. Я серйозно. Мені потрібен вихідний.
Відповідь прийшла майже одразу:
Добре. Відпочивай. Пармезан куплю.
Я перечитала.  І все?
Оце й усе? Навіть сперечатися не буде? Чомусь мене це трохи зачепило.
Я швидко надрукувала:
І все?
Три крапки з'явилися майже одразу.
А що ще я маю сказати, дружино? – і знає ж гад, як мене бісить це його «дружино»
Ти сказала, що сьогодні не хочеш. Я почув.
Я кілька секунд дивилася на екран.
Ну... Правильно. Саме цього я й хотіла.
Здається.
Заблокувала телефон і сховала його в сумочку.
— От зараза, — пробурмотіла я, виходячи з ліфта.

"Безхатько у моєму ліжку"