Хотіла написати багато різного у цьому ДОПИСІ, але вирішила натомість відкинути всі слова та просто поділитися уривком з книги, що став для мене найболючішим.
Це був один з тих діалогів, які далися найважче, бо екран телефону постійно розпливався від сліз, що стояли в очах, і я майже не бачила букв, коли набирала текст…

– Знаєш, ти ж по суті врятувала мене там… у полоні. Я, мабуть, тільки й вижив тому, що знав: десь там у світі, вдома, є ти - та, котра завжди чекатиме мене. І як би мені не боліло, і що би з нами не сталося, а за це я точно завжди маю бути тобі вдячним.
«Ні-ні… будь ласка… тільки не таке зізнання… не розривай мені серце… я б ніколи тебе не зрадила… присягаюся…» - пульсували думки в голові, але стиснувши зуби вона мовчала.
– Кого ти кохаєш, Кать?
– Що? - ледь чутно прошепотіла та.
– Це просте питання. Кого з нас двох ти кохаєш? Пройшло кілька довгих секунд. А тоді Катя видихнула, схиливши до долу голову:
– Вас обох…
– Це неправда. - посміхнувся Ярослав.
– Але я люблю тебе, Ярику, і ти це знаєш. - коли дівчина підняла очі, в них вже стояли сльози.
– Знаю, що любиш. Любити можна й шоколадні батончики. І один з тих видів сухої ковбаски, що вічно застрягає в зубах. - почав свою промову чоловік абсолютно буденним тоном. - Ще можна любити танцювати і проводити час з найкращою подругою. Можна любити батьків, дітей та колег по роботі. Але кохати… кохати можна лише одну людину, лише раз у житті. Одразу обох не можна, Кать.
Вона дивилася йому в очі і просто мовчала. Намагалася зрозуміти, про що той думає, до чого веде, але марно. Обличчя ніби не піддавалося зчитуванню емоцій. Або ж він говорив правду і їх у нього більше не було.
– Я хочу тебе дещо запитати і розраховую на чесну відповідь. Бо вважаю, що заслужив почути правду…
– Так, звісно, питай. - швидко озвалася дівчина.
– Памʼятаєш той вечір, коли ми познайомилися в гуртожитку? - замислено почав Ярослав.
– Так.
– А наш перший поцілунок, памʼятаєш?
– В парку Слави на Арсенальній… так. - спогади викликали у неї посмішку.
– А наш перший секс… в твоїй кімнаті, в домі твоїх батьків.
– Коли я повезла тебе з ними знайомитись… памʼятаю.
– Наше весілля… - почав було Ярослав, але Катя його перебила.
– 16 червня 2017 року. Я не забула.
– В усі ці моменти нашого життя ти кохала мене? Чи робила це лише тому, що у нас з братом пики схожі? А насправді завжди кохала тільки його?
– Я не завжди кохала Максима і це щира правда. - вона схрестила на грудях руки, щоб підтримати своє тіло, бо його раптом наповнила важкість. Але голос став більш впевненим. - Коли ми познайомились, я закохалася в тебе - в Ярослава. Коли вперше поцілувалися і переспали, коли одружилися і коли народився Рома - це все був ти! Я кохала тебе.
– То, що ж з нами сталося, Катрусь? - сумно всміхнувся чоловік.
– Сталася війна, Ярику. І одного дня мені повідомили, що тебе більше немає в цьому світі. - на очі знову навернулися сльози. Дівчина проковтнула той клубок в горлі аби одразу їх вгамувати. - Я зібрала себе заново. По шматочках. Щодня прокидалася і вимушена була жити далі. Хоча б заради сина, який потребував мене і в якому я бачила тебе. Я й досі бачу в ньому тебе і це ніколи не зміниться!
Тепер вже Ярослав не наважився перервати її монолог. Він хотів передбачити її вибір, але розумів, що це неможливо. Дружина страшенно вагається - балансує, ніби на чаші терезів, ще навіть не підозрюючи, що він збирається поставити її перед тим вибором.
– А Макс… він просто… - продовжила Катя, на мить відвівши погляд в сторону. - Просто завжди був поруч. Допомагав і підтримував. Він був другом. Але ніколи не домагався мене, навіть не натякав на інтим. Та хай йому грець, Ярику! Він навіть ніколи не зізнавався в своїх почуттях! Я й близько не здогадувалася про те, що він скількись там років кохає мене.
– Ти кохаєш його. - констатував чоловік.
– Я не знаю, коли це сталося. Не можу пригадати того моменту. Просто, в одну мить зрозуміла, що він мені більше не друг. - дівчина важко зітхнула. - Зараз все по іншому. Все змінилося і я змінилася. Стала іншою. Від Каті, яку ти колись знав, не залишилося нічого, пробач…

?? Із книги “Я не втрачу тебе знову…”