Ліанна повернулася до кількох учасників інших команд, що стояли неподалік.
— Мені здалося, що я бачила когось у чорному костюмі.
— У чорному костюмі? - спокійно перепитала я.
— Так.
Я оглянула майданчик. Майже половина учасників була у темній формі.
Я знову глянула на неї.
— Тоді тобі справді здалося.
Посмішка Ліанни стала трохи напруженішою.
— Я просто питаю.
— Звісно.
— Тому що з внутрішнього сховища зникла перепустка.
Ось воно.
Я мало не посміхнулася. Занадто знайома схема. Вона не знала, хто я. Але чомусь все одно вирішила, що Нічна троянда – ідеальна мета.
— І ти вважаєш, що я її взяла?
— Я нічого такого не казала.
— Але ж дуже хотіла.
Декілька людей обернулися. Ліанна відразу змінилася. Очі стали ширші. Голос тихіше.
— Я не розумію, чому ти так на мене реагуєш.
Я ледь утрималася від сміху.
Ні. Не розумієш. Взагалі не розумієш.
Надто вже знайома сцена.
— Проте я чудово розумію, що ти робиш, - спокійно сказала я.
— Що?
— Намагаєшся звинуватити мене так, щоб потім мати змогу сказати, ніби нікого не звинувачувала.
Ліанна зблідла. Зовсім не сильно. Але я помітила.
— Ти помиляєшся.
— Можливо. – я схрестила руки.
— Тоді розкажи всім, що ти бачила. - вона замовкла. — Ну?
— Я ...
— Ти сказала, що бачила мене біля сховища.
— Мені здалося...
— Як я туди увійшла? - тиша. — У який час?
Вона стиснула губи.
— Я не…
— Через які двері?
Ліанна опустила погляд. От тепер я майже посміхнулася. 

Що буде далі, читайте вже завтра у Фурія під маскою. Таємниця крові.

⭐Телеграм⭐TikTok⭐