Це цитата з чудового маленького оповідання Ольги Инки "Марко й Лісова Відьма", яке випало мені на марафоні “Книжкове Лото” від Уляни. Починається воно з цілком впізнаваної життєвої історії про десятирічного Марка. Він – звичайна дитина з трохи незвичайними зубами. Як м’яко каже його мама, “їх просто трохи більше, ніж у інших дітей”. І саме ця невелика фізична особливість стає для хлопчика джерелом страждання – адже ровесники безжально дражнять його через це… Лише сусідська дівчинка Луїза не брала участі у цих “веселощах”, та Марко не надто впевнений, чи то через її доброту, чи через вихованість… Тож одного разу, зневірившись, Марко відправився до лісу. Там він зустрів безліч звірят, кожне з яких мало свою ваду, аж поки не перестрів моторошну відьму, якій відкрив своє бажання позбутися своєї особливості та відплатити усім кривдникам за глузування… Чим це все могло закінчитися?... 

Твір справляє тепле враження, персонажі живі та об’ємні, є гумор – не могла не посміхнутися на словах Марка – “Не можу повірити! Дитина лежить непритомна, а хтось лічить їй зуби!”, але йдеться й про дуже серйозні речі: силу справжньої дружби, взаємодопомогу і те, як із часом людина може переосмислити власні вчинки, що колись здавалися їй “нормальними” чи навіть цікавими. Написано гарною, образною мовою, і своєрідний підсумком оповідання для мене стали, напевно, слова мудрого Чорного Ворона: “Щоб стати як Фенікс, хтось мусить дуже тужити за тобою”.

Дякую авторці за твір і організаторці за марафон!