Ми під’їхали до поселення, коли Аурі вже почала хилитися до горизонту, забарвлюючи верхівки лекро-сосен у насичений фіолетовий колір.

Біля в’їзного шлагбаума, уперши руки в боки, стояв Теодор Гросс. Глава поселення похмуро звірявся з планшетом, підраховуючи кількість вантажних платформ, що виїхали, і виглядав втомленим, але задоволеним.

— О, а ось і мер Гросс-Сіті нас зустрічає! — весело крикнув Ден, натягуючи віжки й зупиняючи пахідерму.

Гросс повільно відірвав погляд від екрана й зміряв Дена важким поглядом.

— Годі верзти цю дурню, Дене, — пробурмотів він, хоча кутики його губ ледь помітно здригнулися. — І ніякий я не мер. Це геть безглуздо. Давно вже час винести на загальне голосування питання про нормальну назву для майбутньої столиці. А то прилетить комісія, а в нас в офіційних звітах поселення на двадцять людей називається «Гросс-Сіті». Засміють. Або, ще гірше, звинуватять у нарцисизмі й знімуть із посади.

— Зате звучить солідно! — не вгамовувався Ден, зіскакуючи на землю й допомагаючи спуститися Мії. — Як справи, Теодоре? Усі живі після фермерської навали?

Читати далі: Другий шанс. Чуже тіло