Обіцяний візуал до 37 розділа книги Там, де закінчуються правила ,а де візуал, там і уривок розділу. Всім пиємного читання)

Годинник у холі художньої школи вибивав рівно четверту вечора, коли чорний позашляховик Максима безшумно зупинився біля високого кованого паркану. Максим навіть не зачекав, поки водій відкриє йому двері — він вискочив із машини першим, на ходу накинувши піджак і застібаючи годинник на зап'ясті. Марта вийшла слідом, повільно поправляючи крисатого капелюха, який захищав її від палючого літнього сонця.

​У внутрішньому дворику школи панував гамір. Діти, розпалені закінченням навчального тижня, бігали по доглянутому газону, а батьки — здебільшого відомі бізнесмени, політики та діячі культури — стримано гомоніли біля виставкових стендів.

​Поліна сиділа на низькому дерев'яному ослоні біля самого входу до художньої студії. На ній був робочий фартух, геть забруднений синьою та жовтою гуашшю, а на щоці темніла чітка смуга від вугілля. Поруч, на дерев'яному мольберті, висів той самий малюнок: величезний, трохи кривобокий, але неймовірно яскравий синій птах із довгим розправленим хвостом, що ширяв над графічно чіткими, темно-сірими будинками.

​Побачивши батьків, дівчинка миттєво підхопилася, зачепивши ногою баночку з водою.

​— Ви приїхали! — закричала вона на весь двір, абсолютно не зважаючи на суворі погляди викладачів. — Тату! Марто! Дивіться!

​Вона підбігла до них, врізавшись у штани Максима. Воронов, який ще пів години тому роздавав вказівки на мільйонному будівництві з обличчям античного божества, без вагань опустився на одне коліно прямо на запорошену плитку дворика й міцно обійняв доньку, байдуже спостерігаючи, як синя фарба з її фартуха залишає виразний слід на його білій сорочці.

​— Я ж казав, що ми будемо, Полю, — сказав він, розглядаючи малюнок через її плече.Його голос втратив усяку жорсткість. — І що це за птах? Він схожий на того, який учора намагався потягнути мої ключі від машини з тераси.

​— Це не просто птах! — поважно заявила Поліна, повертаючись до Марти й протягуючи їй забруднену долоньку. — Це охоронець нашого будинку. Марта сказала, що в кожного справжнього проекту має бути свій символ. Оце — наш символ. Дивись, тату, оці сірі будинки знизу — це твій Поділ. А оцей великий птах зверху — це ми з Мартою, ми його розфарбовуємо, щоб тобі не було так сумно дивитися на свою цеглу!

​Марта тихо засміялася, опускаючись поруч із ними на коліна. Вона погладила дівчинку по розпатланій голові, не звертаючи уваги на те, як кілька жінок з опікунського комітету школи, що стояли неподалік, стиха обговорювали їхню групу. Ще пів року тому ці самі жінки шепталися за її спиною, називаючи її «найнятою акторкою для судового процесу». Втім, зараз це не мало жодного значення.

​— Малюнок чудовий, Полю, — м'яко мовила Марта, торкаючись пальцем її вимазаної носик. — Але якщо ми зараз не поїдемо додому, твій «охоронець будинку» в особі Барона просто рознесе вітальню. Я забула зачинити двері на терасу.

​Максим підвівся, легко витягнувши Поліну за руку вгору й підхопивши її малюнок разом із мольбертом.