Привіт-привіт, дорогі мої читачі!

Сьогодні вирішила таки додати трохи зображень героїв книги "Циркачка напрокат". Але... не знаю, як у вас, часом у мене виникає легка така втома від згенерованих облич, тому, вирішила поруч з генераціями додати і реальних людей(акторів), котрі, на мою думку схожі на персонажів.

Що ж, почнемо)

Зірка-Зоряна:

А це от, молода Кейт Бекінсейл, мені дуже схожа.

Богдан

А оце Джейсон Льюїс, хто знає, той знає)))

Алекс

А це, неперевершений оригінал  — Ексель Роуз.

Мотря

Ну, вона, здається схожа з акторкою Рейчел Херд-Вуд

Оце майже і все)

                                                                           Кусочок з книги

Так ми вдвох і дісталися до залізних дверей, на яких білою фарбою був виведений напис «Не гепати!!!»

– Ну, от і прийшли, – я ніяково потупцяла на місці, – я хочу ще раз сказати тобі, що дуже вдячна за порятунок, за допомогу і... телефон, хоч я і не просила. Словом, спасибі. За все.

Білявого, що стояв зовсім поряд, засунувши руки в кишені чорних штанів, моя промова, здавалося, взагалі не вразила.

– Не т-ті д-двері, - незворушно мовив він.

– Ти це до чого? – здивовано вигнула брови.

– Проводити з-значить до д-дверей квартири, а не п-під’їзду, – пояснив Богдан.

– У мене в під’їзді все тихо і спокійно, – відрубала впевнено, і як на зло, з глибини напівсонного дому долинув чи то крик, чи то стогін, а потім якесь бурмотіння і виття.

– Т-та-а-а-а-к! – блондин широко усміхнувся, – я т-тобі вірю! Відчиняй і п-пішли, раніше дістанемося твоєї б-берлоги, раніше мене спекаєшся, як т-тобі ідея?

– Ідея чудова, та лише за однієї умови.

– Якої?

Сама не могла зрозуміти, чому мене так цікавить питання, яке збиралася поставити вже втретє, але хіба в житті всі і завжди знають причину своїх вчинків?

Подумки махнувши на все рукою, проговорила:

– Поясни з чого ти раптово почав заїкатися.

– Навіщо т-тобі це? – чоловік схилив голову убік і глянув на мене майже тверезо і зовсім не сонно.

– Я... та звідки ж мені знати! Певно, я переживаю, що ти отримав по голові через мене і тобі в лікарню треба, а натомість ти випив і стоїш тут, хитаєшся... може заїкання – це симптом чогось набагато гіршого. Не поясниш, викличу швидку, – додала натхненно, – в мене ж тепер телефон є, тому, або кажи, або я телефоную.

– У т-тебе картки немає... і зв’язку, – рівно вимовив Богдан, – я ст-трашенно заїкався в д-дитинстві. Н-не міг і слова н-нормально вимовити. Але п-потім це минуло.

– Як саме минуло? – нахмурилась. Щось я не чула, щоб заїкання саме по собі зникло.

– П-просто минуло, бо я т-так захотів. Але іноді, к-коли вип’ю, н-не важливо, скільки, з-знову п-починається, – білявий увесь підібрався й глибоко вдихнувши, мовив повільно, але вже без заїкання – тому... зі мною все добре. Відчиняй двері.

Я дивилася в обличчя чоловіка, щось було в його синіх очах, якийсь незрозумілий, прихований біль. Дітей, що заїкаються, дражнять. Чи дражнили його? Бо я так захотів... Чого ще може досягнути цей монохромний, просто через те, що він захотів?

Хитнувши головою, відвернулася і приклала магнітний ключ до замку.

Під’їзд у нас чистенький, нещодавно пофарбований у романтично світло-рожевий, навіть на сходинках з двох боків «стрічки». Ці самі сходинки життя мені не давали, бо вдвох ми на них з Богданом чомусь не вміщалися, тож чоловік йшов трохи позаду.

Мені ввижалося, що він дивиться на мої ноги, на мій... худорлявий зад.

Остаточно додав екстриму сусід з третього поверху – Анатолій Петрович. Саме він, виявляється, і видавав ті дивні звуки. Чоловік був настільки готовий, що привітно махав стінці ще секунд тридцять після того, як ми пройшли повз.

Нарешті діставшись свого поверху, змахнула рукою.

– Оце мої двері, бачиш, – я потрусила ключами у повітрі, – зараз відкрию і опинюся в безпеці.

Богдан кивнув і я, відвернувшись, вже майже піднесла ключ до щілини, коли пролунав його низький голос:

– Ти про щось забула.

Не питання. Констатація. Забула. Звісно забула. Невідомо звідки взялася гаряча хвиля хвилювання і охопила мене з голови до ніг. Я і на мить не подумала, що чоловік може мати на увазі щось інше, що він каже не про поцілунок.

Різко озирнувшись, не змогла вимовити і слова, тому що він був близько. Так близько, що я відчувала його тепле дихання на шкірі. Його запах торкався моїх ніздрів.

– Я хочу тебе поцілувати. Зараз.

Побачимось!