Біла темрява

. . . Пітер, кухар і різнороб, прийшов сам. Від нього пахло цибулею, сирим м’ясом і старим тютюном. Він сів у крісло навпроти, важко опустивши на коліна долоні, схожі на дві дубові колоди. Двадцять років у цих горах перетворили його на частину місцевого ландшафту — такого ж нерухомого й закритого.

— Давайте швидше, — буркнув він. — Вечеря сама себе не приготує, а Ганс не любить, коли на кухні затишшя.

— Ви тут давно, Пітере. Бачили багато постояльців, — почав я. — Де ви були вчора близько півночі?

— На кухні. Чистив овочі, перевіряв запаси.

— Увесь час? Без перерв?

Пітер на секунду завмер. Його щелепа ледь помітно сіпнулася.

— Хвилин на десять виходив до комори. Та, що в кінці коридору, під сходами. Нам треба було більше в’яленого м’яса для рагу.

— Бачили когось?

— Анну. Вона якраз несла порожні підноси.

— Чули щось незвичне?

Він подивився мені просто у вічі. У його зіницях відбивалося полум’я каміна.

— Кроки. Нагорі. Важкі, методичні. Хтось ходив другим поверхом так, ніби щось шукав. Або когось.

— Ви не піднялися перевірити?

Пітер коротко, невесело всміхнувся.

— Моя робота — годувати людей, а не гратися в нічного сторожа. Готель старий, у ньому завжди щось рипить.

Я провів його поглядом. Він не нервував. Його спокій був не захисною реакцією, а способом життя. Або він був святим, або найхолоднокровнішим гравцем у цьому домі. . . 

. . . Анна була повною протилежністю Пітера. Вона стояла у дверях, обхопивши себе руками, ніби її бив озноб. Її пальці безперервно смикали край фартуха.

— Сідайте, Анно, — я постарався зробити голос м’якшим.

Вона опустилася на край стільця, готова будь-якої миті зірватися з місця.

— Ви знайшли доктора Гоффмана о сьомій ранку. Але що ви бачили вночі?

Анна завмерла. Її дихання стало уривчастим, а погляд уперся в килим.

— Тінь, — прошепотіла вона так тихо, що я ледь розібрав.

— Чию тінь? Чоловік? Жінка? — Еллен подалася вперед, її голос був наелектризований цікавістю.

— Я не знаю… — Анна підвела очі, повні сліз. — Я йшла вниз, у свою комірчину. І побачила силует біля дверей доктора. Він просто стояв там. У темряві. Не рухаючись. Як статуя.

— І ви не покликали його?

— Я злякалася! — вона сплеснула руками. — Тут, у горах, уночі все здається іншим. Я подумала… може, це просто мара. А вранці це стало вбивством.

Її страх був справжнім. Він пах потом і холодною кавою. Вона бачила когось, хто у її уявленні не належав до світу живих. Убивцю, який чекав свого часу в коридорі, поки всі інші бачили сни. . .  

. . . Марко, молодий помічник Ганса, увійшов із виглядом людини, яка чекає удару під дих. Він обережно причинив двері й сів, склавши руки в замок так міцно, що кісточки пальців побіліли.

— У мене був строк, так, — випалив він раніше, ніж я відкрив рота. — Крадіжка. Ганс знає. Я виправляюся. Я нічого не чіпав!

— Заспокойся, Марко. Ми тут не за цим, — я уважно стежив за його реакцією. — Ти бачив Гоффмана вчора ввечері?

— Бачив. Він ішов до своєї кімнати. У руках у нього була папка… або щільний конверт. Коричневий такий. Він притискав його до себе, ніби там були золоті злитки.

Еллен різко подивилася на мене. Та сама папка, якої не виявилося в кімнаті. Порожня форма у валізі набула змісту.

— У якій руці він її ніс? — спитав я.

Марко зам’явся, його очі забігали.

— У правій. Точно, у правій. Він ще так дивно озирнувся на мене, ніби я хотів її вирвати.

Я кивнув і дозволив йому піти. . .