«Не дивись на нього».

Ізабелла повторювала це собі з самого ранку.

Поки молилася.
Поки працювала.
Поки намагалася не слухати власне серце.

А потім біля монастирських воріт зупинився автомобіль.

Крістіан повернувся.

Вона могла не дивитися на нього.
Могла відводити очі.
Могла ховатися за роботою та молитвами.

Але не могла змусити серце забути його.

— Ви мене уникаєте.

— Я працюю.

— Три години поспіль?

— У монастирі багато роботи.

— Брехня.

Він бачить її наскрізь.

І цього разу Крістіан не грається.

Він говорить те, чого Ізабелла боїться найбільше:

— Ви не повинні бачити в мені жінку.

А у відповідь чує:

— А ким ви хочете, щоб я вас бачив?

І вперше Ізабелла не знає, що відповісти.

Бо, можливо, найнебезпечніша спокуса — не чоловік.

А момент, коли ти раптом усвідомлюєш, що всередині тебе є почуття, яких ти більше не можеш заперечувати.

Вона дивиться у дзеркало.

Бачить чорне вбрання.
Хрестик.
Своє відображення.

А потім згадує його слова:

«Дізнайтеся».

І цього разу вона вже не впевнена, кого саме просить замовкнути:

розум…

чи серце.

https://booknet.ua/reader/iogo-vlasna-chernicya-grh-na-dvoh-b458903?c=5128825

 Крістіан повернувся. А разом із ним повернулася спокуса, від якої Ізабелла більше не може втекти.

Як думаєте, що станеться, коли вона перестане відводити погляд? ?