Вони вклалися спати і мати скоро вимкнула телевізор, під який засинала. А до Наталі сон не йшов. Вона відсунула штори, які мати завжди щільно запинала на ніч. І тепер крізь тюль яскраво світив місяць. Це ніколи не заважало її сну, але тепер Наталя підійшла до вікна. Відкрила його. Вологе нічне повітря ковзнуло по плечах і потекло в кімнату. Чорна тінь від старої яблуні чітко падала на сріблясті трави, криве мереживо огорожі також відбивалося поруч. Нерівний місяць несамовито палав. Коло стовбура ворухнулась тінь.

Тих кроків ніби і не було – він просто якимось чином опинився близько і притулився до губ, міцно обійнявши. Наталя не відчула страху – проте в голові ніби взагалі не було думок. А потім прийшли відчуття… і вона насолоджувалась ними якийсь час – теплий доторк губ, жар під прохолодою і відчуття невагомості, ніби свідомість закручувалась в спіраль і затягувалась кудись вгору, в темряву і в ніщо. Прийшла до тями, притулившись спиною до шорсткого стовбура яблуні, який чомусь не дряпав шкіру, відчуваючи поцілунки на ключицях, які краплями тепла збігали кудись униз, до сонячного сплетіння. Чоловік підняв голову і його очі виявились зовсім близько – чорні, з плаваючими в них зірками.

- Полетиш зі мною?- видихнув він.

- Куди? Ні… - вона сама не розуміла що говорить, і яка має бути відповідь.

- Так, я полечу, - видихнула вона, адже уві сні не потрібно стримуватись,– хочу побачити.

В ту ж мить гілки дерева гойднулись і пронеслись мимо, обірване листя майнуло слідом, закрутившись у вихор. Порив вітру підхопив їх, перетворюючись чи то на крила чи на зміїні кільця.

читати тут