Чи можна звинуватити людину в тому, що вона закохалася? Або ще гірше - назвати самі почуття зрадою, особливо якщо вони адресовані “комусь неправильному”.
Тому, кого точно не варто було кохати. Тому, про кого навіть не слід було думати. Але ми не завжди обираємо, кого полюбити. Можемо роками переконувати себе, що ця людина — не для нас. Можемо повторювати: «Не можна». І знати напам’ять всі 100 причини, чому цього не повинно було статися.
І все одно одного дня зрозуміти, що серце вже зробило свій вибір. А що, якщо цей вибір може зруйнувати життя одразу кількох людей? Бо людина, в яку ти закохалася — рідний брат твого чоловіка?

Однак, не поспішайте засуджувати головну героїню моєї наступної книги, не знаючи всіх нюансів.
Катя важко пережила втрату Ярослава. Оплакувала його довгих три роки і щодня змушувала себе жити далі заради маленького сина.
Максим, який був її другом ще з університету, став для дівчини справжньою опорою та підтримкою, але ні разу не натякнув на свої власні почуття, що носив в серці довше, ніж можна було б уявити хоча б на мить.

І ось, одного дня вони зізнаються один одному у взаємному коханні, вперше цілуються та опиняються в… одному ліжку.
Тоді будують плани на майбутнє, вже збираються жити разом та розповісти про це друзям і, звісно, родичам.

А тоді раптом лунає телефонний дзвінок і Каті повідомляють, що чоловік, якого вона вважала мертвим 3 роки, повернеться в наступному обміні військовополоненими.

І весь світ знову перевертається.

Саме так народилася моя книга «Я не втрачу тебе знову…»
Але поки я її писала, мене дедалі більше цікавило не те, кого обере Катя. Ключовим було геть інше питання: Чи має людина право бути щасливою, якщо її щастя неминуче завдасть болю комусь іншому? І як зробити вибір, який все одно рано чи пізно, а таки доведеться робити?

Я не знаю універсальної відповіді. Можливо, її й не існує. Але якщо уявити себе на місці головної героїні, то який вибір зробили б ви? І чи можна було б назвати ваш вибір зрадою?