Прокидатися в холодному поті від чіткого усвідомлення: усе, що створене — хибне, і систему треба перегравати з нуля. Але з паралельним, виснажливим відчуттям абсолютної марності будь-яких зусиль. Ти розумієш, що кожна нова спроба змінити себе, середовище чи ухвалити рішення всупереч логіці знову приведе до того ж результату.

І водночас — зупинитися неможливо.

Ця внутрішня пастка тримається на чистій відмові змиритися з тим, що станеться в разі бездіяльності. Ти продовжуєш тиснути на реальність не тому, що віриш у перемогу, а тому, що сама перспектива прийняття поразки руйнує базові координати особистості.

Хто ще стикався з цим станом, коли марність будь-яких маневрів межує з неможливістю зупинитися? Як ви проходите цю межу?

АЙГО ...