Хм… знаєте, що відбувається з автором фантастики, коли в нього натхнення ? Він починає думати. І це, мабуть, найнебезпечніше.  Бо спочатку ти думаєш про нову історію. Потім — про інший світ. Потім про те, яким може бути людство через тисячу років. А потім раптом ти, осягаєш що, ми лише на початку? Ми звикли сприймати сучасну цивілізацію як щось надзвичайно розвинене. Міста, наші держави та технології. Штучний інтелект й космічні апарати майбутнього. Ми можемо побачити світло галактик, яке летіло до нас мільярди років, але воно в масштабах історії Всесвіту це закони буття.І мені подобається, бо ми дорослішаємо, змінюємо міста, професії, людей поруч. Вчимося приймати рішення, заробляти гроші, створювати сім'ї й переконувати себе, що нарешті зрозуміли, як влаштоване життя. Але дитинство нікуди не зникає. Ми несемо його із собою. Хтось усе життя шукає визнання, якого колись не отримав. Хтось боїться втратити те, чого в дитинстві йому бракувало. Хтось прагне довести, що чогось вартий. Хтось усе життя шукає місце, яке нарешті зможе назвати домом. Ми називаємо це характером, амбіціями, принципами, мріями. А іноді це просто дуже дорослі назви для наших дитячих історій. І, можливо, письменники роблять те саме. Ми вигадуємо величезні світи, але населяємо їх власними привидами. Ми пишемо про могутність, бо знаємо, що таке безсилля. Пишемо про далекі планети й пошуки дому, бо самі не завжди розуміємо, де він. Пишемо про безсмертя, бо одного дня ще дітьми вперше зрозуміли, що життя має кінець. Створюємо героїв, здатних урятувати цілий світ, бо, можливо, десь глибоко всередині нас досі живе дитина, яка колись хотіла, щоб хтось урятував її маленький світ. Мабуть, автор узагалі рідко створює щось із порожнечі. Він бере себе й розбирає на частини. Одну робить героєм. Другу — злодієм. Третю віддає тому, кого герой любитиме. Четверту перетворює на цілий вигаданий світ. А найболючішу ховає між рядками, сподіваючись, що ніхто її не помітить. І чомусь саме її читач відчуває найкраще. Можливо, тому фантастика насправді не про космос. І навіть не про майбутнє. Вона про нас. Ми можемо відправити людство на десять тисяч років уперед. Побудувати кораблі, заселити інші планети, перемогти старість, змінити власні тіла й навіть навчитися переносити свідомість у машину. Але виникає значно цікавіше питання: Що ми візьмемо із собою до зірок? Бо технологічний розвиток ще не означає дорослішання. Людство вже достатньо доросле, щоб створити зброю, здатну знищити самого себе. Але ще не настільки доросле, щоб перестати нею погрожувати. Ми навчилися бачити галактики на іншому кінці Всесвіту — і все ще не завжди здатні побачити людину поруч. Ми шукаємо розум серед зірок — і досі вчимося розуміти одне одного. Ми мріємо зустріти іншу цивілізацію, хоча ще не до кінця навчилися жити зі своєю. І все-таки я хочу вірити, що життя існує за межами Землі. Можливо, просто тому, що мені важко прийняти думку, ніби серед мільярдів галактик, незліченних зірок і світів уся ця неймовірна безмежність породила лише нас. Мені подобається думати, що десь дуже далеко хтось також дивиться в небо. Можливо, він зовсім не схожий на нас. Можливо, його цивілізація старша за нашу на мільйон років. А можливо, він лише робить свої перші кроки. Але одного вечора він піднімає голову до своїх зірок і думає: «Невже ми одні?» І, можливо, колись ми зустрінемося. Та мене дедалі більше хвилює інше. Ким на той момент будемо ми? Можливо, одного дня народиться людина, яка ніколи не бачила Землі. Для неї наші океани, ліси, дощ і блакитне небо будуть лише старими зображеннями планети, з якої колись почалася її історія. Вона стоятиме під іншим сонцем. Говоритиме іншою мовою. Можливо, навіть виглядатиме інакше. Але я хочу вірити, що в ній залишиться щось дуже давнє. Те саме, що колись змусило наших предків вийти з печери й подивитися за горизонт. Те саме, що змусило нас перейти океани. Піднятися в небо. Вийти за межі атмосфери. І одного дня — полетіти до інших зірок. Цікавість. Можливо, це і є одна з найлюдяніших наших рис. Ми постійно хочемо знати: А що там, далі? Саме тому я пишу фантастику. Не тому, що знаю, яким буде майбутнє. Навпаки. Тому що не знаю. І мені страшенно хочеться хоча б на мить зазирнути туди, де людство ще ніколи не було. Уявити інші світи. Інших людей. Інше життя. А потім повернутися звідти й трохи краще зрозуміти цей світ. Бо, можливо, найважливіше питання нашого майбутнього зовсім не в тому, чи навчимося ми літати до інших зірок. Ми майже напевно будемо намагатися. Питання в іншому: Чи встигнемо ми подорослішати до того, як туди долетимо?