Я ніколи не любила кладовища. Не романтизувала смерть і не належала до субкультур, які могли знайти натхнення між могилами. Мені там завжди було страшно, некомфортно й хотілося додому. Приблизно як на батьківських зборах, тільки тут уже ніхто нікуди не поспішає.

Особливо мене лякали ці овальні керамічні портрети літніх жінок. Дивляться з пам’ятників так, наче навіть після смерті їх страшенно їбе, чому ти без шапки й що скажуть люди.

Самої смерті я при цьому не боялася. У всього є кінець. Було б дивно, якби всі помирали, а я така: «Ні, дякую, мені не підходить».

У реінкарнацію теж ніколи не вірила. Надто вже зручна хуйня: усе, що проїбала в цьому житті, надолужиш у наступному. Тут не наважилася, там не встигла, сюди навіть не спробувала — ну нічого, наступного разу народишся рішучішою. Ага. Або голубом. І весь твій особистісний розвиток полягатиме в тому, щоб не потрапити під маршрутку.

Мене завжди дивувала ця впевненість, що нам дадуть ще одну спробу. Ми й із цією поводимося так, наче десь у шухляді лежить запасна.

А потім кортизол остаточно охуїв, а життя перетворилося на короткі перерви між тривогами, вибухами й новинами про те, що когось більше немає. І я замислилася: а що залишиться після мене?

Прах розвіють десь над річкою. Якщо, звісно, буде що збирати. Тепер навіть власна смерть має цей довбаний пункт дрібним шрифтом: «Залежно від обставин».

І що? Усе? Навіть грьобаної таблички не буде? Я стільки років намагалася стати людиною, якій є що сказати, — і в результаті навіть прізвище написати ніде?

Колись я чула, що людина живе доти, доки про неї пам’ятають. Ну, пиздець. Я іноді заходжу в кімнату й забуваю навіщо. Довіряти такому механізму власне безсмертя — сумнівна інвестиція.

Є ще варіант посадити дерево разом із прахом. Красиво, екологічно, ніби продовжуєш жити. Але з моєю вдачею воно всохне ще до першого цвітіння. І стоятимуть мої близькі над сухою палицею: «Ну от, знову». Не хочеться залишати людям ще й інструкцію, як мене поливати, щоб я не здохла вдруге.

Тому я вирішила писати книжку.

Так, блядь. Саме такого висновку я дійшла. Можна було просто купити собі табличку, але я ж не шукаю легких шляхів.

І якщо зараз вам здалося, що це історія про те, як я повірила в себе, відкрила свій талант і вирішила увірватися у світову літературу, — видихайте. Мої амбіції закінчуються десь на десяти примірниках, які я подарую близьким. Купувати їм нічого не доведеться. А от відмазуватися, чому досі не прочитали, — так.

Хочу, щоб донька колись передала книжку своїм дітям і сказала: «Дивіться, а бабця у вас була нівроку. Матюкалася, правда. Але тут уже нічого не виправиш».

Тож пишу свою першу книжку, веду щоденник для доньки та збираю сімейні рецепти. Залишаю після себе все, що можу: думки, історії, пропорції борошна. Бо пам’ять — штука ненадійна, а «додайте на око» — це взагалі спосіб забрати рецепт із собою в могилу. Саме так зробили дві мої бабці, або я все проїбала. 

І так, я збираюся прожити ще років сорок п’ять. Щонайменше. Бо поки почала писати першу книжку, у голові вже з’явився сюжет другої. А потім третьої. І ще однієї.

Тепер сиджу й думаю: нахуя я стільки всього запланувала.

Доведеться жити.